Як голова великого скотарського підприємства, Улзій постійно хотів облаштувати це пустирище під годящу луку, оскільки він давно вже передбачав, що при політиці гонитви за кількістю, а не за якістю, орхонські пасовища рано чи пізно постануть перед проблемою перевантаження. Вже багато років він мав на увазі це пустирище, сподіваючись на якусь осінню природну пожежу, яка б докорінно випалила тут сухостій і гниль, після чого наступної весни сюди можна було б загнати велику партію худоби, щоб коні, корови й вівці тисячами своїх копит розпушили тут землю й виїли свіжу траву, стримуючи її ріст. У такому випадку земля тут закріпилася б і угноїлась, а в низькій траві не заводилися б комарі. За декілька років це пустирище перетворилось би на відмінне літнє пасовище і худобі підприємства додалося б місце випасу на цілий сезон, а колишнє літнє пасовище можна було б перевести в розряд весінньо-осіннього. За підрахунками, навіть якщо б поголів’я худоби на підприємстві зросло більше, ніж удвічі, перевантаження на пасовища вдалося б уникнути.
За минулі роки природні пожежі не раз випалювали Орхонський степ, однак, на жаль, не доходили сюди. І тільки наприкінці осені минулого року одна з великих пожеж таки дісталася цього пустирища, після неї ще й пройшов дощ, тож гора тепер виглядала так, мов її полили нафтою. Улзій нарешті наважився реалізувати свій план. Він заручився повною підтримкою Бао Шуньґуя, однак зустрів опір з боку більшості скотарів, які боялися тутешніх комарів. Тож Улзію залишалося тільки звернутися по допомогу до Старого Біліґа й попросити його з’їздити разом на пустирище та оглянути ситуацію на місці. Якщо Старий Біліґ визнає це місце придатним, він приведе сюди на поселення свою 2-гу бригаду.
Троє вершників проїхали повз зимове пасовище поряд із бригадою, і Чень відчув, ніби щось затримує копита його коня. Опустивши голову, він побачив, що осіння трава залишається густою, ще й виросла на чотири пальці. Він спитав в Улзія:
— Чому ви все кажете, що пасовищ недостатньо? Ось подивіться, хоча отари й табуни пасуться тут цілу зиму, на пасовищі залишається ще так багато трави!
— Так це ж стерня, — відповів Улзій, нахилившись, щоб роздивитися, що є на землі. — Стерня занадто тверда, худоба її не перекусить, а якщо почне вискубувати, то повириває її з корінням. Крім того, стерня непоживна й худоба не нагуляє з неї лій, тому на цій траві краще не випасати худобу, інакше, якщо вона її вигризе, пасовище зіпсується… По той бік стіни китайців дуже багато, по всій країні не вистачає м’яса й масла, тож уся країна вимагає від Внутрішньої Монголії яловичину й баранину. Однак, щоб отримати одну тонну цього м’яса, необхідно використати 70–80 тонн трави, а постійно вимагати м’яса насправді означає постійно вимагати від степу трави і, зрештою, якщо так триватиме й далі, це забере в нього долю. Показники, які спустили зверху для нашого пасовища, швидко нас задавлять. Декілька хошунів на південному сході через такий тиск уже незабаром перетворяться на пустелю…
— Мені здається, що займатися скотарством набагато складніше, ніж землеробством, — сказав Чень Чжень.
— Я якраз і боюся найбільше, — продовжив Улзій, — що наш степ перетвориться на пустелю. Трав’яний покрив тут тонкий і химерний, він усього боїться: засухи, диких кіз, табунів, сарани, щурів, зайців, видр, дзеренів, селян, великої кількості людей, ще й якщо вони жадібні, й перевантаження пасовища; і не ступіть на нього — боїться, і не гризіть його, і не оріть його, а найбільше він боїться, коли степом починають керувати люди, які не знаються на його законах…
— Степ — це велике життя, — кивнув головою на знак згоди Біліґ, — однак воно в нього тонше за людські повіки: якщо зруйнувати трав’яний покрив, степ осліпне — адже піщані бурі ще лихіші за білі снігові бурі. Але якщо життя степу добіжить кінця, то й мале життя худоби, вовків і людей також завершиться. Тоді навіть Великий мур і Пекін не убезпечені від кінця.
Улзій із глибокою тривогою в голосі сказав:
— Раніше я раз на декілька років їздив до Хух-Хохот[100] на збори і бачив, що там більшість пасовищ уже зникли, а кілька сот лі Великого муру на заході засипало піском. Тож якщо тепер зверху будуть тиснути своїми завданнями на східний степ, то й східній частині стіни загрожуватиме така сама небезпека. Я чув, що за кордоном уряди мають жорсткі закони керування степом, у них прописано навіть, на якому пасовищі можна випасати який вид тварин і скільки голів худоби може пастися на одному гектарі угідь, а якщо хтось наважиться збільшити навантаження на пасовище, того суворо покарають. Але навіть так ми зможемо вберегти тільки те, що лишилося, а зруйнованого степу вже не повернеш. Схоже, що люди почнуть розуміти степ тільки тоді, коли він перетвориться на пустелю, однак тоді вже буде запізно.