— Все ж краще спочатку попийте чаю, не слід на нього дивитись.
Бурштинові очі Старого округлились, і він вигукнув:
— Йому вже більше місяця! Чому це не можна на нього дивитись?[113]
Ченю нічого не залишалося, як іти в наступ:
— Батьку, я вирішив залишити собі вовченя, щоб спарувати його з собакою й отримати цуценят вівчарки…
— Маячня! — високим і повчальним тоном сказав Старий, обличчя якого аж пашіло гнівом. — Де це таке бачено? Це в інших країнах вовки можуть паруватися з собаками, а монгольські вовки — не можуть. Хіба монгольський вовк може вподобати собаку? Спаруватися з собакою? Маячня! Ось почекай, коли вовк почне їсти собак! — чим далі говорив Старий, тим більше він гнівався, і кожна волосинка його цап’ячої борідки почала труситися. — Ви тут чим далі, тим більше коїте щось таке, що нікуди не годиться! Я живу в степу вже понад 60 років і ще не чув, щоб люди наважувалися брати на виховання вовків. Та й чи може людина вигодувати вовка? Чи вовк зможе рости вкупі з собаками? Хто такі собаки порівняно з вовком? Собаки їдять людський послід, а вовки їдять людське тіло! Це значить, що собаки — раби людей, а вовки — це духи, які переносять душі людей до Тенґера. Вовк і собака — це небо і земля, чи ж можна їх разом виховувати? І ще й мати намір їх спарувати? А якби ми, монголи, підібрали вашому ханьському предку-дракону в пару свиню, ви б дозволили їх спарувати? Це — зневага до духів! Зневага до предків монголів! Зневага до Тенґера! Вас чекає за це розплата, навіть я, старий, теж змушений буду розплачуватися…
Чень ніколи раніше не бачив Старого таким сердитим. Вовчик — ця «порохова бочка» — нарешті підірвалася і цим вибухом рознесла серце Ченя на шматки. Цього разу Біліґ, мов старий вовк, не жартував. Чень навіть боявся, що він у запалі, не боячись поранити ногу, копне камінь, яким було притиснуто дошку, і цим каменем розчавить голову Вовчика. Старий же не вгавав і ставав дедалі розлюченішим. Не зупиняючись, він сказав:
— Коли я тільки почув, що ви взяли собі на виховання вовченя, я подумав, що ви, ханьські студенти з внутрішніх районів, не знаєте законів степу, не знаєте місцевих табу, а тільки ганяєтеся за новизною, тож пограєтеся декілька днів і викинете його. Однак потім я почув, що й Дорж узяв собі вовка, ще й збирається злучити його з собакою, тоді я зрозумів, що ви по-справжньому намірилися утримати вовків. Але це не вийде! Сьогодні ти мусиш на моїх очах порішити з цим вовченям…
Чень Чжень розумів, що вскочив у халепу. Щоб хтось у степу тримав вовків — такого за всю тисячу років тут не було! Воїнів можна вбивати, але їх не можна принижувати. Вовків можна вбивати, можна їм поклонятися, але їх не можна одомашнювати. Тому тут, у самому серці степу, на землі предків монголів, де нинішні монголи поклоняються Тенґеру, на священній землі вовка-тотема — духа-охоронця степу, де монголи поклоняються звіру-предку свого роду, який є водночас і їхнім вчителем, і духом війни, утримувати вовченя як собаку означає суперечити природі речей. Якби таке відбулося в степу в давні часи, Ченя визнали б запеклим відступником і присудили б його до страти на розірвання п’ятьма кіньми, а шматки його тіла викинули б собакам. Навіть тепер його дії є порушенням державної політики стосовно національних меншин, оскільки вони ображають почуття степових народів. Однак найбільше Чень переживав, що він до глибини душі схвилював і якось зашкодив Старому Біліґу — цьому старому монголу, який, власне, й відкрив йому цей загадковий духовний світ степового тотема, і за чиїми докладними вказівками він, власне, й зміг дістатися лігва з вовченятами. Він не міг цього витримати, й не міг ні про що тут сперечатись. Тремтячим голосом він сказав:
— Батьку…
— Не називай мене більше батьком! — вигукнув Старий, відмахуючись від нього.
— Батьку, батьку, — жалібно попросив Чень, — я визнаю свою провину, я не розуміюся на законах степу, я образив вас… Тоді скажіть, що я маю зробити з цим нещасним вовченям?
Очі Ченя набрякли слізьми, він не зміг їх стримати, і сльози закапали на моріжок, де вони вдвох щойно весело гралися з Вовчиком.
Старого це спантеличило, й він витріщився на Ченя; було очевидно в цей момент, що він і сам не знає, що тепер робити з Вовчиком і як із ним слід учинити. Старий чудово розумів, що Чень узяв собі вовченя зовсім не для того, щоб спарувати його з собакою, а тому, що степові вовки цілком зачарували його. Чень Чжень був йому ніби рідний син, тільки ханець, у виховання якого він уклав часточку власної душі, а це його зачарування степовими вовками вже набагато перевершує інтерес до них з боку молодих монголів, однак саме цей Чень Чжень скоїв щось таке, чого Старий не міг витримати. Старий опинився в ситуації, з якою він ще ніколи не стикався, і тому не знав, що слід робити.
113
Китайці показують друзям і родичам своїх новонароджених дітей не раніше, ніж коли їм виповнюється місяць.