Бао Шуньґуй збуджено прокричав до нього:
— Гей, здається ти теж думаєш про лебедів? Їдьмо вдвох до озера підстрелимо одного й поласуємо ним. Тутешні скотарі не їдять крилатої дичини, навіть курятини! Я запропонував їм поїхати зі мною, але вони відмовились. Але — не хочуть, як хочуть, нам на двох більше дістанеться.
Повернувшись, Ян Ке побачив, що Бао Шуньґуй саме розмахує своєю напівавтоматичною рушницею. Яна Ке це справді налякало, він замахав руками й, затинаючись, почав казати:
— Однак… однак лебеді — це рідкісні птахи, їх у жодному… жодному разі не можна вбивати! Я вас дуже прошу! Я з дитинства дуже любив дивитись балет «Лебедине озеро», одного разу я три роки чекав, щоб побачити спільну постановку цього балету молодих, але заслужених радянських і китайських артистів, я того дня навіть пропустив усі уроки і взимку голодний простояв до опівночі в черзі, щоб купити квиток! «Лебедине озеро» — просто чарівне! Усі великі люди світу й усі освічені люди надзвичайно люблять лебедів, як же можна, потрапивши до справжнього лебединого озера, вбивати цих птахів, ще й їх їсти?! Якщо хочете когось убити, краще вбийте мене!
Бао Шуньґуй зовсім не очікував зустріти таку нетактовну людину, тож його захоплення миттю зникло, мов на нього вилили миску холодної води. Очі його розширились, і він у директивно-повчальному тоні заявив:
— Що ти тут патякаєш про лебедині озера?! Я бачу: в тебе в голові повно буржуазних ідей! Ти ж усього-на-всього тільки школу закінчив? Мій рівень освіти не нижчий від твого. Але ж, якщо не зігнати зі сцени «Лебедине озеро», то чи зможуть туди зійти «Червоні жінки-воїни»?[115]
Саацерен, побачивши, що Бао Шуньґуй, розмахуючи рушницею, намірився їхати до озера, поспішив підбігти до них і зупинив його, сказавши:
— Лебеді вважаються у наших шаманів священними птахами, їх у жодному разі не можна вбивати! Між іншим, голово Бао, ти що, вже передумав убивати вовків? Якщо ти зараз почнеш стріляти, то розлякаєш їх усіх пострілами, і вийде, що ми тільки дарма сюди приїхали!
Бао Шуньґуй завмер на мить, потім швидко зупинив коня й, повернувшись до Саацерена, сказав:
— О, добре, що ти нагадав, інакше дійсно б занапастили справу. — Він віддав свою рушницю Саацерену, після чого звернувся до Яна Ке: — Ну тоді їдьмо зі мною до озера, розвідаємо ситуацію.
Ян Ке без ентузіазму знову приладнав сідло, сів на коня й поїхав за Бао Шуньґуєм до берега озера. Коли вони під’їжджали, з озера злетіла ціла зграя диких качок, гусей та іншого різнобарвного птаства, вони пронеслися кулями над головами двох неочікуваних візитерів, розбризкуючи за собою краплі озерної води. Бао Шуньґуй аж став на стременах, тримаючись за передню луку сідла, щоб сягнути поглядом середини озера понад очеретом. І саме в цю мить якісь два лебеді раптом чиркнувши по верхівках очерету, витягнувши свої довгі шиї й розправивши величезні крила, низько пролетіли в повітрі, навіть менше, ніж за три метри над головою Бао Шуньґуя. Той так злякався, що з розмаху гепнувся задом на сідло. Через це вже злякався його рудий скакун і рвонув уперед, так що Бао Шуньґуй ледь не випав із сідла. А велетні-лебеді ніби зовсім і не злякалися людей — розважисто полетіли собі вгору над улоговиною, потім повільно повернули назад, до озера, і, зрештою, зникли за густим очеретом.
Бао Шуньґуй зупинив коня, рвучко вмостив свій зад у сідлі й виправив саме сідло, що з’їхало з хребта коня. Засміявшись, він сказав:
— Тут підстрелити лебедя — звичайна справа! Навіть з лука можна. Лебідь, однак, король дичини. Якщо тобі хоч раз довелося скуштувати його м’ясо — вважай, що недарма прожив життя. Однак доведеться зачекати, поки закінчимо полювання на вовків, потім уже я ними займуся.
Ян Ке дуже обережно зауважив: