Ян Ке проплакав аж до ранку.
Через декілька днів Саацерен повернувся з Комітету пасовища й розказав, що Бао Шуньґуй набрав півкузова вантажівки коріння диких півоній і поїхав до міста.
20
Вершники хана — мого батька — були сміливими, як вовки, а їхні вороги — полохливі, мов вівці.
У степу був початок літа. Сонячне проміння освітлювало схожі на острови хмари, що пливли в небі над улоговиною, і вони ставали такими яскравими, що людина змушена була примружувати очі. У повітрі стояв запах дикого часнику й дикої цибулі, що їх саме жували ягнята в отарах. Запах був міцний і пекучий. Люди вимушені були зрідка примружувати очі, щоб зволожити їх. Чень Чжень же, щосили розплющивши очі, розглядав нове пасовище й нове місце табору — він дуже боявся, що вовчиця приведе з собою зграю й спробує забрати своє вовченя та влаштувати розправу над вівцями.
Більше тридцяти юрт другої бригади розташувалися на положистому схилі в передгір’ї, на північному заході улоговини. Дві юрти утворювали хото, хото ж відстояли один від одного менше, ніж на лі, виробничі бригади також були поряд. Таке розташування в таборі означало стиснення його в декілька десятків разів порівняно з попередньою практикою розподілу бригад окремими таборами з відстанню між ними в десятки лі. Вочевидь, Біліґ і Улзій віддали наказ так щільно ставити юрти, щоб убезпечити табір від поперемінних або й спільних атак місцевих і колишніх вовчих зграй. Чень Чжень відчував, що орхонським вовкам не вдасться прорвати такої щільної лінії фронту з людьми й собаками, як би їм того не хотілось. На яку б частину табору не напали вовки, вони відразу ж будуть оточені зграєю лютих собак. Чень Чжень трохи заспокоївся й примружив очі, щоб помилуватися новим пасовищем.
Корови, вівці й коні всієї бригади вже прибули сюди, і незайманий степ за один день перетворився на природне пасовище. Звідусіль долітали звуки пісень, іржання, мекання й мукання, а широчезна улоговина сповнилась радісною атмосферою, що її разом утворювали людський дух і дух свійських тварин.
Вівці Ченя і Яна дуже стомились після довгої дороги, тому розбрелись по схилах позаду юрт попастися. Чень Чжень сказав до Яна, сумно зітхаючи:
— Це літнє пасовище ні в яке порівняння не йде з минулорічним! Я навіть трохи пишаюся, що брав участь у його освоєнні, й відчуваю задоволення більше, ніж розчарування. Іноді мені здається, що це я мандрую вві сні й привів своїх овець пастися в Едем.
— У мене теж є таке відчуття, — сказав Ян Ке. — Це справді якийсь потойбічний степ, лебединий степ. І якби тут не було Бао Шуньґуя, молодих інтелігентів та інших немісцевих, було б дуже добре. Орхонські кочовики точно могли б мирно ужитися з тими білими лебедями. Як це романтично — пасти овець під блакитним небом, у якому літають лебеді! Навіть в Едемі, можливо, їх не було! Через декілька років можна буде одружитись із монгольською дівчиною, яка наважується ловити за хвіст живого вовка, й народити монголо-ханьських дітей, які наважуватимуться залазити у вовчі печери, — оце повноцінне життя!
Глибоко вдихнувши запах трави Ян Ке продовжив:
— Якщо танські принци хотіли стати степовиками-тюрками, то що вже казати про мене? Степ — це місце, де люблять собак і потребують собак, не те, що в Пекіні — скрізь повивішували гасла «Розтрощимо собачі голови!». Якщо я, «виплодок реакційного наукового авторитету», зможу пустити коріння в степу й завести тут родину — це буде найкращий варіант для мене.
— «Якби не було молодих інтелігентів, було б дуже добре», — повторив слова Яна Чень Чжень. — А ти сам не молодий інтелігент?
— З тих пір, як я почав усім серцем і щирою душею шанувати вовка-тотема, я став монголом. Степовики-монголи дійсно ставляться до степу, як до Великого життя, важливішого за їхнє власне. Поживши серед скотарів, я почав відчувати відразу до селян. Не дивно, що кочовики воювали з хліборобами не одну тисячу років. Якби я жив у давнину, я б сам попросивсь у відрядження, як Ван Чжаоцзюнь,[117] нехай би навіть і її охоронцем, а коли б почалася війна, я пристав би на бік Степу, захищаючи веління Неба, Тенґера й Степу.
117