Побігавши трохи, мов скажений, Вовчик раптом загальмував, розвернувся й почав бігати проти годинникової стрілки. Коли він утомився, то простягнувся на живіт на траві і, мов собака, розкрив свою пащу, висунув язик, з якого капала слина, й почав часто дихати, щоб остудити тіло. Чень Чжень помітив, що останніми днями час і кількість кіл, коли Вовчик бігав, зросли в декілька разів. Чень раптом зрозумів, що Вовчик ніби навмисне додає собі рухового навантаження, щоб скинути старе хутро і швидше полиняти. Старий Біліґ казав, що вперше вовченя линяє набагато пізніше, ніж дорослі вовки.
Трава найбільше не любить, щоб її витоптували… Тож на шляху Вовчикових пробіжок свіжа зелень була повністю витоптана й зачахла.
Раптом зі сходу почувся шалений цокіт копит. Примчав Чжан Цзіюань, на чолі якого відразу кидалася в очі бандажна пов’язка. Хлопці злякалися й поспішили йому назустріч, однак Чжан прокричав:
— Ні, ні! Не наближайтеся!
Лоша, на якому він сидів, було дуже полохливе й не підпускало до себе людей. Хлопці тільки зараз помітили, що воно ще зовсім не виїжджене, тому поспішили розійтися, щоб дати змогу Чжану самому вигадати момент, коли зіскочити з коня.
Коні монгольського степу дуже норовливі, а особливо вибуховий характер мають уземчини. Приборкати останніх можна тільки змалечку, коли їм ще не буде трьох років, і зазвичай це починають робити ранньою весною, перед тим, як лошаті виповниться три роки, адже ранньою весною коні худі, а трирічні лошата якраз уже можуть втримати на спині людину. Якщо пропустити цей момент, то в чотири роки на нього вже не надінеш сідло чи вуздечку, тож нічого буде й думати, щоб його об’їздити. Навіть якщо вдатися до допомоги іншої людини, яка може затиснути коневі вуха й опустити його голову, а тоді примусово надіти на нього збрую, кінь все одно не підкориться людині й не дозволить їй сісти на себе, а буде брикатися до тих пір, поки не скине з себе вершника. Навіть «кривавий спосіб У Цзетянь»[118] тут не допоможе і цей кінь, либонь, назавжди залишиться диким, його ніхто й ніколи не зможе об’їздити.
Щороку навесні конопаси вибирають у табуні трирічних лошат, дикий норов яких не надто сильний, і розподіляють їх між чабанами для об’їждження. Хто зможе приборкати таке лоша, той буде безкоштовно рік на ньому їздити. Якщо ж за рік чабан вважатиме, що цей кінь гірший від інших, записаних на його ім’я, він зможе повернути цього молодого коня до табуна. Однак, звичайно ж, цей приборканий кінь відтоді матиме ім’я. Справа в тому, що в Орхонському степу існує такий традиційний спосіб називати коней: до імені вершника, який його об’їздив, додається назва кольору коня. Наприклад, Біліґ Червоний, Бат Білий, Лхамжав Чорний, Саацерен Сірий, Санж Синій, Дорж Жовтий, Чжан Цзіюань Каштановий, Ян Ке Золотистий, Чень Чжень Біло-блакитний тощо. Ім’я коневі дається на все життя. В Орхоні дуже рідко коли коням змінюють імена. А те, що новому коневі дають ім’я його приборкувача, — це нагорода від степу сміливцеві. Вершники-майстри, які мають найбільше коней, що носять їхнє ім'я, користуються повсюдною повагою в степу. Якщо ж чабан вважатиме, що приборкав собі доброго коня, він зможе залишити його собі, однак повинен буде взамін віддати одного з тих коней, що носять його ім’я. Зазвичай чабани віддають навзамін найстарішого й найгіршого з тих п’яти-шести коней, що носять їхнє ім’я, а собі залишають перспективного молодого коня.
У степу, можна сказати, кінь — це доля степовика. Якщо не мати добрих коней і кінської сили, тоді не вдасться вирватися з полону глибокого снігу, великого вогню чи відірватися від ворожого війська; тоді неможливо буде вчасно привозити рятівників-лікарів та ліки, повідомляти вчасно про несподівані пожежі чи ворожі напади, тоді не наздоженеш і не заарканиш вовка, не наздоженеш табуни й отари, які помчать за скаженим вітром у завірюху тощо. Старий Біліґ завжди казав, що якщо в степовика немає коня, він схожий на вовка, якому капканом перебило дві ноги.
Якщо ж чабан хотів мати собі доброго коня, тільки від нього залежало об’їздити собі такого. Для степовиків ганьба їздити на коні, якого об’їздив хтось інший. Тому в Орхоні навіть звичайні чабани їздять на конях, яких самі ж і об’їздили. Прославлений чабан верхи на гарному коні завжди викликає заздрість у молодих чабанів.
Занадто ж норовливих трирічних лошат, які залишаються в табуні, об’їжджають здебільшого конопаси, адже їхнє мистецтво верхової їзди — найкраще, і вони мають найбільше об'їжджених коней, у найкращих конопасів їх стільки, що вони навіть не встигають на них усіх їздити. Однак коли мають справу з норовливим молодим конем, конопаси так часто падають з нього, що ходять у той час із синіми носами й обличчями в ґулях, а іноді навіть доходить до більш серйозних поранень чи переломів. Проте в Орхонському степу найчастіше виходить так, що найбільш норовливий кінь якраз і є найбільш швидким та довгошиїм першокласним скакуном, який стає належним противником амбіційним конопасам. В Орхоні заведено так, що в кого з конопасів найбільше гарних коней, той має й найвищий статус, славу й найбільше коханок. У монгольському степу завжди заохочують хлопців лазити у вовчі нори, приборкувати баских коней, боротися з лютими вовками, іти на герць із богатирями й брати участь у битвах, щоб ставати героями. Монгольський степ — це поле боротьби і місце існування сміливців. Монгольські хани вибиралися спільно різними племенами, цей титул ніколи й нікому не діставався у спадок. Протягом історії монголи завжди в душі відмовлялися приймати «бездарних спадкоємців» на престолі, і в часи монгольської династії Юань посередні й бездарні нащадки ханів дуже часто замінювалися більш хвацькими братами хана, хоробрими генералами або відважними міністрами.
118