Він раптом подумав, що, можливо, з усіх мов світу тільки в китайській є таке словосполучення, як «вовчий дим». У світі так повелося, що миші найбільше бояться котів, а вівці — вовків. Тож якщо «вовчий дим» став для китайців символом атаки степових націй, то це тільки вказує на те, що сутність китайського характеру містить якості, властиві вівцям і свійській худобі. З тих пір як на трон зійшла династія Цін, оскільки кочовики-маньчжури гаряче любили степ, розуміли його, тож протиріччя між степом і орними землями було тимчасово зняте і «вовчі дими» поступово зникли. Однак глибинна суперечність між кочовою й хліборобською цивілізацією так і не було вирішене. Після того як китайці, які не розуміються на степові, знову заснували власну державу, вовчий дим остаточно зник, однак на степ почав поширюватися інший густий дим — від випалу при освоєнні цілинних земель. А це — ще страшніший за вовчий дим сигнал війни, причому самогубної війни, ще дурнішої, ніж саморуйнування Великої стіни. Ченю згадалися слова Улзія про те, що буде з Пекіном, якщо степ на північ від Великої стіни перетвориться на пустелю й з’єднається з великою монгольською пустелею в одне ціле? Чень про себе зітхнув: можливість того, щоб хлібороби, які тисячоліттями відчували презирство з боку степовиків, полюбили степ і почали цінувати його, з’явиться хіба що тоді, коли Велика стіна буде повністю похована в пісках суперпустелі. Хлібороби — це такі люди, які не заплачуть, поки море не висохне й каміння не розтріскається. Після того як маньчжури прийшли володарювати на Китайську рівнину, вони поступово асимілювалися з хліборобською цивілізацією, позакривали наземні й морські прикордонні пункти, й почали, зачинившись так, самі себе вихваляти, перешкоджати проникненню західної прогресивної цивілізації, але не бажали проводити реформи й оновлення. І тільки коли європейці силою корабельних гармат з гуркотом прочинили двері й почали відрізати собі землі як компенсацію та вигнали імператорську родину з Пекіна, в наступні десятиліття після цього почали проводитися вимушені реформи…
Дивлячись на сірий попіл від вовчого посліду у себе під ногами, Чень раптом відчув страшенну пригніченість.
Сонячне проміння влітку на високогір’ї під обід раптово набирало силу. Воно пригинало траву на горах аж на три цуні[132] й так напікало величезне каміння, що на ньому з’являлися нові тріщини. Чень Чжень поспішив згребти залишки хмизу й попелу в такі тріщини на камені, після чого спустився на землю. Вівцям також сонце напікало голови, тому вони розтяглися в траві, підставивши сонцю спини й притиснувши голови до землі та заховавши їх у власні тіні. Уся отара мирно спала.
Чень Чжень заховався в тінь від величезного каменя, збираючись також подрімати, однак так і не наважився на це, адже він все-таки щойно підібрав у цьому місці вовчий послід. Не виключено, що якийсь великий вовк, сховавшись десь неподалік, спостерігає за тобою й чекає, поки тебе розморить на сонці й ти міцно заснеш. Чень Чжень зробив кілька великих ковтків сироватки з чайника і тільки після цього поборов сонливість. Щоразу, коли була його черга пасти овець, він спочатку йшов до дерев’яного відра, в якому Ґасмаа робила сироватку, і набирав собі в чайник. Улітку сироватка є для чабанів напоєм, який найкраще тамує спрагу й допомагає побороти сонливість, її також полюбляють пити й ті, хто залишається вдома, а також собаки, оскільки вона допомагає переносити жару.
Раптом донісся цокіт копит, і Дорж зістрибнув з коня. На ньому був білий однополий монгольський халат, підв’язаний поясом із зеленого шовку, що надавало йому геройського молодечого вигляду. Витерши долонею піт, що вкривав його широке фіолетово-червоне обличчя, він сказав:
— А, це ти! Я щойно бачив вогонь і дим на цьому камені й подумав, що хтось із чабанів упіймав байбака й підсмажує його, а я теж голодний.
— Хіба я зможу впіймати байбака? — сказав Чень. — Я щойно ледь не заснув, тому вирішив розпалити багаття, щоб чимсь зайнятися й розвіяти сонливість… А де твоя отара?
— Он там, усі поснули, — відповів Дорж, указуючи на отару, яка щойно з’явилась на північному схилі. — Мені теж хотілося спати, але я не наважився, тож прийшов до тебе побалакати. З моєю отарою нічого не станеться, я попросив чабанів, що там залишились, поглядати на неї. Там є два чабани, вони саме на горі грають у шашки. — Дорж сів під каменем прохолодитися.