Коли він відчинив двері, виявилося, що собаки давно вже скупчилися за ними. Чень спочатку нагодував собак і почекав, поки вони начисто вилижуть свою миску й підуть у тінь від юрти, після чого поніс Вовчику його миску. Коли йшов, він, як і зазвичай, кликав: «Вовчику! Вовчику! Їсти!» Вовчик давно вже так хвилювався, що йому аж почервоніли очі, він стрибав від радости в такому збудженні, що ледь не задушив себе. Чень швидко підсунув миску у «вовче коло» й відстрибнув на два кроки назад, нерухомо спостерігаючи за тим, як Вовчик хапає собі в пащу локшину зі шматочками м’яса з баранячим салом. Схоже було, що він усе ж задоволений цією стравою.
Годування Вовчика щодня передбачало повторення одних і тих самих слів. Чень Чжень сподівався, що Вовчик запам’ятає свого годувальника, принаймні зможе сприйняти його як дивного друга, який має лише добрі наміри щодо нього. Чень часто думав, що коли він у майбутньому одружиться й у нього народяться діти, він не буде так піклуватися про них, як тепер про Вовчика. Він вірив, що вовки мають чарівну силу, оскільки в голодних степах і лісах вовчиця може своїм молоком вигодувати немовля, а вовча зграя буде піклуватися про дитину, охороняти й виростить з неї справжнього вовка (вовчицю). Якби у вовків не було якоїсь надлюдської і надвовчої таємничої сили, то не виникли б і такі «міфи». Чень Чжень з тих пір, як почав доглядати Вовчика, часто занурювався в міфоподібні сни і фантазії. Коли він ходив до молодшої школи, він прочитав один радянський роман, у якому оповідалося, як один мисливець урятував вовка, вилікував його рани, після чого знову випустив у ліс. Минув певний час, і одного дня вранці, коли мисливець відчинив двері своєї дерев’яної хатинки, він побачив на снігу перед дверима сім тушок великих зайців, поряд з якими було багато вовчих слідів… Це була перша історія про дружбу людини й вовка, що трапилась Ченю, вона йшла всупереч усім тим книжкам і фільмам, які читав і дивився він тоді. Здебільшого в тих книжках оповідалося чи то про вовка, який перевдягнувся на бабусю, чи то про те, як він з’їв ягня чи вкрав маля, та подібні страшні й жорстокі історії, які пробирали аж до кісток. Навіть у творах Лу Сюня[136] вовка було представлено в традиційному жорстокому образі. Тому Чень дуже довго перебував під чарами того радянського роману і багато років не міг про нього забути. Він часто, мов уві сні, бачив себе тим мисливцем, уявляв, як, ступаючи по снігу, йде до лісу, щоб зустрітися зі своїми друзями-вовками, як котиться по снігу в обнімку з великим вовком, як вовк несе його на спині по засніженому степу…
І от сьогодні він раптом здобув свого власного, справжнього вовка, якого можна було торкнутися й погладити. Тож йому хотілося, нагодувавши Вовчика, обійняти його і покачатися з ним по зеленому степовому килимі. Він навіть уже робив так декілька разів, тож можна було вважати, що його сон здійснився наполовину, однак іншу його половину він майже не наважувався доснити — як Вовчик виростає, залишає йому ціле кубло цуценят-вівчарок, після чого повертається в степ до вовчої зграї. Чень Чжень одного разу бачив уві сні, як їде на коні у супроводі цілої зграї вівчарок кудись у глибину степу і кричить до купи диких гір: «Вовчику, Вовчику! Їсти! Я прийшов, я прийшов!» І тут з імли сутінок з’являється сивий, як сталь, і здоровий, як тигр, вовк-ватажок, а за ним — уся зграя, і вони мчать до нього з галасом, радіючи після довгої розлуки… Однак, на жаль, тут степ і пасовище, а не ліс, тут є табір, мисливці, собаки, рушниці й аркани. Тож навіть якщо Вовчик зможе дорослим повернутися до дикого життя, він не зможе принести йому під двері юрти великого зайця в подарунок…
Чень Чжень помічав, що в його жилах теж ніби тече кров скотарів, і хоча усі його предки по батьківській лінії були справжніми селянами, він відчував, що сам усе ж не є чистим нащадком хліборобів. Він не схожий на конфуціанців і селян — реалістів і практиків, які завжди прагнуть до питомого зиску й не відриваються від твердого ґрунту реальності, а також зневажають будь-які мрії та фантазії. Якщо вже він наважився здійснити половину своєї мрії, то хотів, зважаючи на власний інтерес і сміливість, доповнити її й тією іншою, ще важче здійсненною половиною. Чень Чжень сподівався, що степ пробудить давно затиснуті в глибині його душі мрії й авантюрний дух.
Вовчик нарешті вилизав свою миску. Він уже був завдовжки більше за півметра, а коли наїдався, то виглядав ще більшим на зріст і ще більш грізним. Порівняно із цуценятами він був наполовину більшим. Чень забрав його миску і відніс назад до юрти, а потім увійшов до «вовчого кола» — зараз настав час сісти, підібгавши ноги, і почухати Вовчика за вушками. Він спочатку взяв його на руки й притис до себе, а потім поклав його спиною собі на ноги й почав злегка масажувати йому живіт. У степу, коли вовки й собаки гризуться між собою, їхні животи стають найбільш уразливими місцями — якщо ворогу вдасться розпороти комусь живіт, то ця тварина неодмінно помре. Тому ні вовки, ні собаки ніколи не відкривають своїх животів одноплемінникам чи чужакам, яким вони не довіряють. Хоча Дорж убив своє вовченя за те, що воно вкусило дитину за живіт, однак Чень дозволяв Вовчику схопити себе за палець, облизувати й кусати його. Він чомусь вірив, що Вовчик не буде кусати його по-справжньому. Вовченя гризло його за палець так, ніби воно кусало своїх рідних братиків і сестричок, коли гралося з ними — його зуби зупинялися на доторку й ніколи не прокусювали шкіру так, щоб було видно кров. Якщо Вовчик так спокійно відкривав йому свій живіт, то чому ж він не міг покласти свій палець йому в пащу? В очах Вовчика він завжди бачив тільки дружні наміри й довіру.
136