Чень Чжень стривожено сказав:
— Я зараз за все хвилююся, а особливо за те, чи не нападе вовча зграя зненацька на отару вночі. Вовчиці мають найсильніший інстинкт материнства, тож наміри відплатити за втрачених вовченят у них найсильніші й найнепереборніші. Якщо вовчиця приведе сюди вовчу зграю і серед ночі здійснить на нас блискавичну атаку, передавивши половину нашої отари, тоді нам буде лихо.
Ян Ке, зітхнувши, сказав:
— Скотарі всі кажуть, що вовчиці напевне прийдуть. Цього року в Орхоні люди зруйнували десятки вовчих гнізд, тож кілька десятків вовчиць очікують нагоди на помсту. Скотарі всі хочуть убити це вовченя, і наші однокласники з інших бригад також проти того, щоб ми утримували вовка. Сьогодні Сяо Пен та інші через це ледь не посварилися зі мною, вони сказали, що якщо раптом щось трапиться, то скрутно буде всім молодим інтелігентам бригади. Тож ми тепер і справді мовби оточені з усіх боків ворогами. Я думаю, нам краще потихеньку відпустити малого і сказати, що він обірвав ланцюг і втік, тоді, може, все обійдеться. — Ян Ке, обійнявши Вовчика, погладив його по голові й продовжив: — Однак і мені вже важко із ним розлучатися, я навіть до своїх братів не був таким прихильним.
Чень Чжень рішуче сказав:
— Китайці, що б не робили, завжди так — спочатку бояться вовка, потім бояться тигра! Якщо ми вже залізли у вовчу нору, викрали звідти вовченя, то ми не можемо зупинитися на півдорозі, якщо вже взялися утримувати його, то мусимо виростити.
Ян Ке поспішив сказати:
— Я зовсім не боюся відповідальності, але я щодня бачу, як малий тягає цей залізний ланцюг, ніби він маленький бранець, і мені його шкода. Вовки понад усе люблять свободу, а нині він постійно у кайданах. Ти можеш спокійно на це дивитись? Я вже в душі справді почав поклонятися вовку-тотему, і тепер можу зрозуміти, чому Батько Біліґ був проти того, щоб ти утримував вовка, адже це — справді профанація.
У душі Чень також переживав сильне роздвоєння, однак на словах залишався непохитним, на нього раптом напала якась упертість, і він сердито сказав до Яна Ке:
— Думаєш, я не хочу відпустити Вовчика в гори? Але тепер не можна цього робити. Є ще багато питань, які я не з’ясував. Вовча свобода — це свобода одного конкретного вовка, але якщо в майбутньому в степу не залишиться жодного вовка, про яку свободу тоді можна буде говорити? Тоді ти теж пожалкуєш.
Ян Ке подумав і, зрештою, погодився. Він усе ще із сумнівом у голосі сказав:
— Ну, тоді… Усе одно залишимо його. Я знайду спосіб роздобути трохи хлопавок «Два стусани». Вовки, як і степова кіннота, найбільше бояться порохових вибухів і гуркоту гармат. Тож як тільки ми зачуємо, що Ерлан зчепився з вовчою зграєю, я почну підпалювати по в’язці «ядер», а ти будеш кидати їх по одній у вовчу зграю, напевне, тоді ми розладнаємо її.
Чень Чжень, пом’якшивши трохи тон, сказав:
— Насправді у тебе дика натура й схильність до авантюризму ще більші від моїх! А ти справді в майбутньому плануєш одружитися з монголкою? Яка буде ще лихіша за вовчицю?
Ян Ке поспішив відмахнутися:
— Краще цього не розголошувати, а то ще й справді знайдеться якась зухвала монголка, яка, мов вовчиця, почне мене переслідувати, я тоді не втримаюсь. Але ж мені спочатку потрібно поставити власну юрту.
23
Дун Чжуншу[137] сказав: «… (Імператор) Цинь не слідував природі, а вчився у Шеня[138] й Шана,[139] слухався Ханя Фея,[140] ненавидів імператорський шлях і слідував звичаям ненаситного вовка…»
Ян Ке стояв спиною до галасливого й безладного будівельного майданчика, тихо дивлячись на лебедине озеро в центрі улоговини. Він не наважувався обернутись і подивитись на майданчик. З тих пір, як Бао Шуньґуй підстрелив і з’їв того лебедя, Ян бачив у нічних снах, як із лебединого озера витікає кривава вода, а блакитна поверхня озера забарвлюється в червоний колір свіжої крові…
Більше тридцятьох будівельників, які прибули з хліборобських районів Внутрішньої Монголії, вже пустили коріння на новому пасовищі і дуже швидко збудували собі міцні землянки. Ці селяни-будівельники, які цілий рік батрачили на пасовищі або виконували сезонні роботи, були кочовиками в другому поколінні в скотарських районах. Їхні батьки були напівселянами-напівкочовиками в напівхліборобських-напівскотарських районах, де змішано проживали ханьці з монголами, але вже на їхньому поколінні зорані землі в степу перетворилися на безплідний пісок, тож не могли прогодувати їх, і їм довелося, мов перелітним птахам, вилітати в степ. Вони вільно говорили і монгольською, і китайською мовами, тямили у скотарстві, але при цьому були справжніми хліборобами-китайцями. Однак вони знали степ набагато краще, ніж ханьці, які прибули сюди з внутрішньоконтинентальних, виключно хліборобських районів, і вони мали особливі здібності до того, як роздобути матеріали, щоб облаштувати селянське життя. Чень Чжень і Ян Ке щоразу, коли приходили до озера напоїти отару, зазирали й до будівельників, щоб подивитись на їхнє життя й поговорити з ними. Ян Ке помітив, що через заклопотаність на будівництві, терміни завершення якого були дуже короткими (Бао Шуньґуй віддав суворий наказ завершити будівництво тимчасового складу і дезінфекційного басейну для овець до початку сезону дощів), ці заробітчани, схоже, на певний час забули про лебедів на озері.
138
Йдеться про
139
Йдеться про
140