Увіп’явшись у нього очима, Ян Ке наважився заперечити:
— У виробничих бригадах у степу я повинен насамперед приймати перевиховання від скотарів, від бідних скотарів!
Хтось із конопасів обійняв Яна за плечі, й вони разом зі Старим Біліґом пішли вгору схилом. Біліґ сказав:
— Ти порадував мене тим, що привіз хлопавки й вистрелив із них.
Пізніше Ян Ке дізнався, що Сяо Пен, який виміняв лебедині яйця на овече сало, — колекціонер-любитель дивини. Виявилося, що він знає, як довго зберегти лебедині яйця. Сяо Пен був «босим лікарем» на бригаді. Він просвердлив шприцем маленьку дірочку в основі яйця, крізь яку витягнув білок із жовтком, а потім заліпив її рідким клеєм. Після цього можна було не хвилюватися, що яйця зіпсуються чи їхня шкаралупа лусне, тож два чарівних лебединих яйця, які, правда, втратили життя, могли тепер зберігатися вічно. Він ще поїхав до столярні в Комітеті пасовища й нарізав собі скла, з якого зробив скляні коробки й застелив їхнє дно повстяними подушечками, обшитими жовтим атласом, а на них поклав лебедині яйця, ніби це був рідкісний предмет мистецтва. Сяо Пен завжди тримав свій скарб на самому дні скрині, подалі від людських очей. Через декілька років він подарував цей скарб одному кадровику, який приїхав у степ набирати студентів із військових робітників та селян, тож, зрештою, Сяо Пен, позичивши, так би мовити, крила в степового лебедя, зміг полетіти в місто і долетіти до університету.
На четвертий день ближче до вечора, коли Ґао Цзянчжун, пригнавши череду, повернувся додому, він дуже втаємничено сказав до Яна й Ченя:
— Хвору корову, яку тоді купив начальник Ван, загриз вовк! Просто перед їхнім будинком!
Почувши це, хлопці аж заклякли, а Ян Ке сказав:
— Все правильно — ця банда на майданчику не має собак, тож цього разу вони зазнали значних збитків.
Ґао Цзяньчжун сказав:
— Я пішов до їхнього будинку подивитись — корова була на прив’язі всього лише за кільканадцять кроків від будинку, від неї залишилися тільки голова, копита й хребет, а м’ясо зникло все. Лао Ван лаявся від злості, заявляючи, що на цю корову були витрачені гроші, на які увесь гуртожиток мав харчуватися півмісяця, а тепер будівельники знову їстимуть пісне. — Сміючись, він додав: — Насправді ця корова нічим тяжким не хворіла, в неї тільки були паразити в шлунку. Лао Ван тямить трохи у ветеринарії, тож він роздобув ліки й повиганяв тих паразитів з корови та збирався вигодувати її на тутешніх гарних воді й траві, а потім зарізати. Він і подумати не міг, що, вигодувана до половини, вона піде на харч вовкові.
Ян Ке нарешті міг висловити злостивість, яка глибоко в ньому засіла:
— Хіба ж ці волоцюги з хліборобських районів мають ту пильність, що скотарі? Вони ж уночі сплять, як мертві свині. А орхонські вовки — теж не пасуть задніх: вони, тільки одним оком глянувши, вже розкусили цих приходьків, тож наважилися прямо перед їхніми ворітьми з’їсти корову. — І, ніби втамовуючи спрагу помсти, він додав: — Хіба це не приниження бідних селян? Останніми роками на це ніхто не наважується, а от вовки наважилися!
— Це називається не приниження, а відплата, — зауважив Чень Чжень.
Ян Ке, раптом сумно зітхнувши, відповів:
— У наш час вогнепальної зброї у вовків уже майже не залишилося сил для відплати. Тож останнє незаймане озеро в монгольському степу втратило свою охорону. Якщо я колись матиму можливість повернутися до Пекіна, я більше ніколи не піду дивитись «Лебедине озеро». Тому що як тільки його побачу, мені згадається те лебедине м’ясо в казані і голова лебедя, полита соєвим соусом, і я пригадуватиму, яким вишуканим і гордим він був за життя… Раніше я вважав, що це китайська селянська культура зазнає жорстоких образ і вторгнення з боку Заходу, і я й подумати не міг, що ця селянська культура може бути так само по-звірячому жорстокою, коли руйнує кочову цивілізацію.
Ґао Цзянчжун перебив його:
— Це ти далеко відхилився від теми. Коли вовчі зграї вже прийшли до будинків, ми повинні бути особливо обережними, а то варто буде їм лише завернути сюди й пронюхати про вовченя в нашій юрті, тоді вже не пощастить нашим коровам і вівцям.
24
Цінь Муґун… знищив 12 володінь жунів, захопив величезну територію в тисячі лі й став гегемоном племен західних жунів. Після падіння Західної Чжоу на його власних землях розселились племена жунді… Культура західної Чжоу тут була знищена варварськими звичаями жунів і ді, а також культурою Шан. Цінь прийняло окремі відсталі устрої (включаючи звичай престолонаслідування молодшим братом після смерті старшого)[145] й шанську культуру, і хоча Цінь було на той час уже великою державою на західних землях, правителі китайських князівств вважали його державою племен жунді, і не погоджувались на участь Цінь у союзах князівств.
145
У виданні Фань Веньлань «Древняя история Китая от первобытнообщинного строя до образования централизованного феодального государства» (М.: изд-во Академии Наук СССР, 1958) інформація, подана в цитаті в дужках, відсутня, див. с. 121 зазначеного видання.