Чень Чжень узяв дві останні в юрті смужки в’яленого м’яса, додав до них овечого лою й зварив Вовчику густу кашу з м’ясом. Малий потребував дедалі більше їжі, й цілої каструлі йому було вже замало. Чень зітхнув і поспішив до юрти, щоб швидше заснути й підкріпити свій дух перед ще більш небезпечною битвою наступної ночі. Однак близько першої години по обіді його розбудив шум надворі, тож він підхопився й вибіг з юрти.
Чжан Цзіюань, верхи на коні, навантаженому якимись речами, заїхав прямо на вільний простір біля дверей юрти. Його кінь спереду був увесь у крові, чогось жахався й не хотів наближатися до воза. Собаки теж скупчилися там, оточивши вершника й люто розмахуючи хвостами. Чень протер ще заспані очі й тоді ще дужче злякався — виявилося, що поперек сідла Чжана Цзіюаня лежить поранене лоша. Він кинувся вперед і, затягнувши вуздечку, вгамував коня. У боротьбі з болем лоша піднімало голову, з кількох ран на його грудях і шиї все ще текла кров, забарвлюючи в червоний колір сідло й коня під ним. Великий кінь витріщав налякано очі, сопів, роздуваючи ніздрі, одна його передня нога невпинно тремтіла, а інша — час від часу рила копитом землю. Чжан Цзіюань сидів на крупі коня позаду сідла, тож йому було незручно зістрибнути на землю. Він також боявся, що знекровлене лоша впаде великому коневі під копита, тож змушений був тільки криком заспокоювати коня. Чень поспішив ухопитися однією рукою за передню ногу лошати, тоді Чжан Цзіюань із великим зусиллям вийняв свою праву ногу зі стремена й обережно спустився на землю, намагаючись не впасти.
Хлопці, опинившись по різні боки коня, обережно підняли лоша і помалу опустили його на землю. Великий кінь рвучко обернувся й витріщився на лоша поглядом, сповненим болю. Воно вже навіть не піднімало голови, а тільки жалібно дивилося на людей своїми прекрасними чорними очима й стиха стогнало від болю. Воно також упиралося передніми копитами в землю, але вже не могло підвестися. Чень поспішно запитав:
— Його ще можна врятувати?
— Бат уже оглянув його рани, й сказав, що вже нічого не зробиш, — відповів Чжан. — Ми вже давно не їли м’яса, тож хутчій заріжемо його, поки воно ще живе. Саацерен щойно відвіз ще одного пораненого до родини Біліґа.
Серце Ченя тьохнуло. Він приніс Чжану миску води, щоб той помив руки, й поспішив спитати:
— З табуном знову щось сталося? Збитки великі?
Чжан Цзіюань засмучено сказав:
— І згадувати не хочеться: у нашому з Батом табуні вовки з’їли двох лошат і ще одного — покусали. А з табуном Саацерена — ще гірше: за останні дні вовки витягли в нього п’ять-шість лошат. Про інші табуни ще не знаю, але гадаю, що там теж збитки чималі. Усе начальство бригади поїхало до табунів.
Чень Чжень сказав:
— Учора вночі вовчі зграї вили всю ніч навколо табору, як же вони могли бути одночасно і тут, і добігти до табунів?
Чжан Цзіюань відповів:
— Це й називається «тактика вовчих зграй» або фронтальна атака. Вони подали голос на сході, а напали із заходу й прикрили один одного, тож до вдаваної атаки додалася й справжня. Вони де можуть напасти — нападають, де не можуть — зупиняють свої війська, а люди при цьому за один кінець ухопляться, а інший втратять, зосередяться на сході й залишать незахищеним захід. Цей прийом вовчих зграй ще дієвіший за стратегію «зосередження передових військ і окремі атаки».[148] — Чжан закінчив мити руки й продовжив: — Швидше доб’ємо лоша, адже якщо воно помре саме, ми не зможемо випустити йому кров, м’ясо просякне нею і стане недобре.
Чень Чжень сказав:
— Усі кажуть, що в конопасів найбільш дикий характер, і це правда. У тебе зараз теж з’явилися їхні вихватки, й тон стає дедалі вищим, ніби є трохи тієї люті, що була властива воїнам давнього степу. — Тут Чень простягнув Чжану монгольський ніж із мідною ручкою й продовжив: — Тож убивай ти, я не зможу підняти руку на таке красиве лоша.
Чжан Цзіюань зауважив:
— Це лоша вбив вовк, а не людина, тож це не має стосунку до людських почуттів чи добра і зла… Гаразд, я — так я. Але домовимось так: я його тільки вб’ю, а решту роботи — білування, патрання й обрізку м’яса — виконаєш ти.