Вовчик, зачекавши трохи, але не почувши відповіді, продовжив вправлятися, як сам собі знав. Він опустив голову, натужився, потім підняв голову й вивергнув із себе довгий звук, причому цього разу відновив той найвищий рівень своїх умінь, якого досяг учора вночі. «У…оу…» — виття було довгим, ще з дитячими звуками й інтонаціями, ніби спів флейти чи голос труби або маленького годинника чи короткого волового ріжка, коли кінцеві ноти не обриваються, а звукова хвиля йде далеко. Вовчик був надзвичайно задоволений цим своїм довгим виттям. Він не став чекати, поки зграя відповість, а почав вити раз по раз, зазнаючи насолоди при цьому, однак оскільки хвилювався, то закінчення кожного виття щоразу трохи скорочував. Його голова підводилась усе вище, аж поки ніс не почав указувати прямо на Тенґера. Він перебував у сильному збудженні, й виття виходило в нього дедалі вправніше, точніше, навіть поза була вже точно такою, як у великого вовка. Щоб виходив довгий звук, він прикривав і округлював пащу таким чином, щоб утворювалась ніби труба, а потім видихав повітря із самого низу живота, щоб утворювався рівний і збалансований протяжний звук, який він тягнув, аж поки ставало натхнення. Потім він з усієї сили вдихав повітря і продовжував вити далі, розтягуючи звук. Вовчик «завивав» із безмежною радістю, піднесено надсилаючи зграї свій «несамовитий плач» і бурхливо розкриваючи перед степом красу свого співочого горла. Голос у Вовчика був надзвичайно ніжним, соковитим і чистим, дійсно, мов у дитини, переливчастим і дзвінким. Виводячи свої трелі, Вовчик ще й з власної ініціативи почав абияк змінювати мелодію, додаючи багато тремтячих звуків і заворотів.
Хлопці аж заслухались, а Ян Ке навіть не стримався й стиха почав повторювати за Вовчиком його пісню.
Чень Чжень також тихо сказав до Яна:
— Я зробив одне спостереження: почувши Вовчикове виття, можна зрозуміти, чому монгольські народні пісні мають довгі тремтячі й протяжні звуки. Стиль їхніх пісень значно відрізняється від стилю китайських народних пісень. Я здогадуюсь, що цей стиль прийшов від гунів разом із поклонінням вовку-тотему. У «Книзі історії» є запис: «Історія Вей» та «Життєписи гунів»[151] свідчать, що за сивої давнини гун Шаньюй мав двох вродливих дочок, молодша з яких за власним бажанням одружилась зі старим вовком і народила від нього багато дітей. В оригіналі тексту навіть сказано: «Молодша сестра… спустилась униз та стала вовку за дружину, і в неї народився син. Потім їх нащадків збільшилося так, що вони утворили цілу країну. Ось чому мешканці цієї країни полюбляють співати довгі протяжні пісні, а також вити, як вовки».
Ян Ке поспішив запитати:
— У «Життєписах гунів» справді є такий запис? Ти все-таки читаєш уважніше за мене. Якщо справді є такий запис, тоді ми дійсно знайшли витоки монгольських пісень.
Чень відповів:
— Гадаєш, я помиляюсь? Я читав «Життєписи гунів» стільки разів, що деякі уривки звідти знаю напам’ять. Як може вчений, який приїхав жити в монгольський степ, не прочитати «Життєписи гунів»? Вовк-тотем присутній скрізь у степу. Тотем нації — це об’єкт поклоніння і наслідування для неї, тож нація, яка поклоняється вовку-тотему буде неодмінно намагатися вчитись усього у вовка: наприклад, прийомів полювання, передавання голосу, військового мистецтва, тактики й стратегії, бойового характеру, колективному духу, організованості-дисциплінованості-витривалості, обирати своїм ватажком найсильнішого в боротьбі, коритись авторитету, оберігати свою родину і рід, оберігати й захищати степ, дивитись на небо й поважати Тенґера і ще багато чого іншого. Тому я вважаю, що монгольські пісні й музика неодмінно мали зазнати впливу вовчого виття, навіть можна сказати, що монголи навмисне вчились у них і наслідували їм. Жодна з інших тварин степу — ні корова, ні вівця, ні кінь чи собака, ні дзерен, ні байбак, ні лисиця, ніхто інший — не вміють видавати таких протяжних звуків, тільки у вовчій пісні вони є і в монгольських піснях. Ось послухай уважно, схоже чи ні?
Ян Ке закивав головою й сказав:
— Схоже! Чим далі слухаєш, тим більше схоже. Якби ти не сказав про це, я б і не подумав звернути увагу. Коли Ху Сунхуа[152] співає монгольську «Хвалебну пісню», на самому її початку бринять і тремтять багато звуків, трелів, і звук тягнеться довго, а все це — наслідування вовчого виття. За ці два роки ми почули багато монгольських пісень, і немає жодної з них, де б не було довгих тремтячих і протяжних звивистих звуків. Шкода, немає магнітофона, а то б можна було записати вовчу пісню й монгольську пісню, а потім порівняти їх, тоді б неодмінно між ними обома виявився зв’язок.