Обидва собаки аж підстрибнули від подиву, побачивши це. Хуанхуан учепився зубами в шию Вовчика ззаду й щосили намагався його відтягти. Ерлан сердито загарчав прямо біля голови Вовчика, і тільки коли той почув цей громовий голос у своїх вухах, то затремтів і розтиснув щелепи.
Чень так злякався, що ледь не знепритомнів, адже він побачив власну кров на зубах вовка, якого він власноруч вигодував! Ерлан і Хуанхуан продовжували кидатись на Вовчика й кусали його, тож Чень поспішив зробити крок уперед, обійняти Вовчика за шию й міцно притиснути його до грудей. Однак Вовчик продовжував оскаженіло вириватись, вирячав свої вовчі очі й випускав «отруйні стріли» — шкірив свої ікла й гарчав.
Чень Чжень криком зупинив собак, і ті тимчасово припинили свою атаку. Тоді й Вовчик припинив борсатись. Нарешті й Чень розтиснув руки, тоді Вовчик, тремтячи всім тілом, відступив від Ченя на два кроки, однак продовжував пекти його своїм жорстким поглядом дикого вовка, при цьому його настовбурчена грива також не мала й натяку на підкорення. Чень і сердився, і боявся; ледве відхекуючись, він сказав до Вовчика:
— Вовчику, Вовчику, ти що, осліп? Ти наважився вкусити мене?
Почувши знайомий голос, Вовчик почав повільно прокидатися, ніби від божевільного сну, в якому вулканом вибухнули його дика й тваринна природа. Схиливши голову набік, він ще раз оцінив людину, яка стояла перед ним, ніби поволі впізнаючи Ченя. Однак при цьому в очах Вовчика не було й натяку на визнання своєї провини.
З рани текла кров і вже затекла в черевик. Чень Чжень швидко підвівся, устромив руків’я аркана поглибше в мишачу нору й накинув на цей тимчасовий дерев’яний стовпчик залізне кільце на кінці Вовчикового ланцюга. Він боявся, що коли Вовчик побачить кров, у нього можуть виникнути підступні замисли, тому відійшов від нього на декілька кроків, повернувся спиною, сів на землю й тоді вже зняв черевик та підкотив штани. Збоку на литці були чотири дірочки, з яких текла кров. Добре, що матеріал робочого одягу був, ніби тонкий брезент, цупким і гнучким, тож частково стримав силу Вовчикових зубів, і рана вийшла неглибокою. Чень Чжень поспішив удатись до місцевого способу лікування ран, яким користуються скотарі: він із силою стиснув ногу й видавив кров, щоб чиста рідина з середини тіла витекла й змила отруту на рані. Коли крові витекло приблизно з півкуба в шприці, він відірвав стрічку полотна від своєї сорочки й перебинтував рану.
Знову підвівшись, Чень потягнув Вовчика за ланцюг так, щоб повернути його голову до юрт, і вказуючи на дим, який піднімався над житлами, голосно промовив: «Вовчику, Вовчику, їсти, пити!» Це був єдиний ефективний спосіб, який Чень Чжень і Ян Ке поступово для себе визначили, щоб змусити Вовчика повертатись додому щоразу після прогулянки. Коли він почув про те, що можна їсти й пити, у нього на кінчику язика виступила слина, він миттю й зовсім забув про щойно скоєне і, навіть не обертаючись, побіг додому, тягнучи за собою Ченя. Удома він підбіг до своєї миски й з ентузіазмом почав чекати, коли принесуть їжу й воду. Чень Чжень накинув залізне кільце на дерев’яний стовпчик, зафіксував ланцюг, після чого кинув Вовчику байбачу шию й зачерпнув йому півмиски води. Оскільки Вовчика мучила спрага, він спочатку облишив маслаки й занурив усю голову в миску з водою, випивши одним ковтком ледь не половину її. Для того щоб привести Вовчика додому після прогулянки, йому не слід було давати до цього пити цілий день, тоді під час прогулянки, коли він набігається так, що спітніє й уся паща його буде в слині, коли він зголодніє й захоче пити, варто буде тільки згадати про воду, як він дуже кумедно потягне людей додому.
Коли Чень Чжень забіг до юрти, щоб змінити пов’язку, Ґао Цзяньчжун, побачивши сліди вовчих зубів, так злякався, що почав наполягати на уколі. Чень Чжень і сам не хотів покладатись на везіння, тож швидко сів на коня і поїхав до юрти молодої інтелігенції на третій скотарській бригаді, щоб сільський лікар Сяо Пен дав йому укол з вакциною проти сказу, обробив і забинтував рану, при цьому Чень попросив його в жодному разі не розповідати іншим про те, що вовк покусав людину. В обмін на це Чень обіцяв пробачити йому втрату своєї книжки «Червона зоря над Китаєм»,[156] більше того, навіть пообіцяв позичити йому ще «Біографію Наполеона» та «Батька Горіо», тож Сяо Пен вимушений був погодитись, хоча з бурчанням сказав: