Чень своїм віничком допоміг коневі розігнати комарів, щосили обмахнувши ним спину й передні ноги тварини, кінь був так удячний, що безперервно кивав до господаря головою. Однак зграя ставала щільнішою — проженеш одну партію комарів, як їм на зміну прилетить інша, тож тіло коня постійно залишається мов обгорнуте «висівками» і на ньому постійно виростають «плоди дерези».
Та більш за все Чень хвилювався за Вовчика, тож поспішив до вовчого кола. Після дощів нора Вовчика до половини заповнилась водою, тож він не міг заховатись туди від комарів. Його легеньке літнє хутро абсолютно не могло захистити його від комариних жал, а його ніс і вуха, повіки та шкіра на морді, голові й животі, а також чотири лапи, майже або зовсім позбавлені шерсті, були безпосередньо відкриті для укусів. На цей момент Вовчикові вже так дошкулили комарі, що він ледь не сказився. Схоже, степові комарі визначили для себе, що вовча кров найбільш поживна, тож Вовчик зібрав біля себе найщільніший у степу «жовтий дим». Від укусів комарів він вимушений був постійно качатись по землі. Коли ж він насправді вже не витримував їхніх укусів, то починав, мов скажений, бігати по колу, але коли йому ставало жарко від цього, він навіть язика не наважувався висунути, тим більше не наважувався зробити глибокий вдих, боячись затягнути комарів собі в горло. Невдовзі Вовчик скрутився калачиком так, щоб його майже не захищені хутром задні лапи опинились під тілом, а двома передніми лапами при цьому він накрив свій ніс. Чень Чжень ніколи б не міг подумати, що цей володар степу раптом опиниться в такому жалюгідному стані через комарину зграю й буде вимушений вести життя жебрака. Однак погляд Вовчика був, як і раніше, блискучим і натхненним, а очі так само були сповнені непокори й люті.
Надворі ставало дедалі задушливіше, й комарині зграї, що роїлися над головою, були так ущільнені тиском повітря, що їх неможливо було розігнати. Чень Чжень своїм віничком змів комарів з Вовчика, після чого погладив його рукою по тілу й голові, однак кожний рух все одно ніби збирав з його тіла «висівки», і з кожним рухом його рука забарвлювалась кров’ю. У Ченя так защеміло серце, що він ледь витримував, адже ця кров — це були його, Ченя, час і сили. Вовчик, однак, так зрадів, що почав облизувати руку Ченя, злизуючи й криваві сліди з неї, а також, скрутивши голову, почав щосили чухатися об коліно Ченя, аж на штанях залишився цілий жмут закривавленої вовчої шерсті. Вовчик ухопився за Ченя, ніби дійсно за рятівну соломинку, й не відпускав його; очі його світились удячністю й радістю. Чень Чжень при цьому подумав про вовчі зграї в степу. Порівняно з об’їденою худобою невисокою травою біля табору, трава на гірських моріжках була набагато вищою, тож вовкам там було ще гірше: якщо сховатись у печеру — комарі залетять і туди, якщо бігти за вітром, щоб їх здувало з тіла, — попереду все одно буде інша зграя. Байбаків нині теж не зловиш, а навіть якщо й зловиш одного, його буде не досить, щоб компенсувати втрату крові через комарів. Старий Біліґ казав, що за комариним лихом відразу ж приходить вовче, адже комарині зграї роблять вовків голодними й скаженими, а страждають від цього люди. Два лиха, яких найбільше бояться в степу, — це комарине лихо й вовче лихо, тож останніми днями люди на пасовищі були дуже стривожені.
Вовчик, очевидно, був надзвичайно втомлений, однак не худнув. Невідомо скільки його крові випивали комарі щодня й щоночі, додати до того ж значні фізичні зусилля, які витрачались даремно. Перед лицем такого жахливого комариного лиха упертий характер Вовчика ставав усе сильнішим, а «вибух» комариних зграй у степу анітрохи не вплинув ані на його апетит, ані на кількість їжі, яку він споживав. Річ у тім, що коли в розпал літа приходить комарине лихо, збільшується й кількість хворої худоби, тож Чень часто міг роздобути мертвих баранів, щоб нагодувати Вовчика, таким чином малий подвійною порцією їжі протистояв надмірній експлуатації й моральним стражданням, спричиненим йому комариними зграями. Тож навіть у сезон лиха Вовчик, як і раніше, всіма силами дбав про те, щоб накопичувати жирок і рости. А Чень при цьому був схожий на голову сімейства, якому поменшало клопоту — йому не потрібно було змушувати чи прилещувати «дитину» виконувати «завдання». Вовчику від нього була потрібна тільки одна добра справа: турбота про те, щоб він був ситий після кожного прийому їжі. Йому аби були тільки м’ясо і вода, тоді він міг упоратись із будь-якими лихами чи труднощами, ще й представляв би вам щодня перелік своїх визначних результатів. Чень Чжень думав, що людина, яка коли-небудь утримувала вовченя, мабуть, ніколи не буде покладати занадто високих надій на своїх дітей. Відтепер не слід говорити: «Чекати від сина, що він стане драконом»,[159] потрібно говорити: «Чекати від сина, що він стане вовком» — саме це буде найвищим рубежем, який мало хто зможе подолати.