— Змусить їх компенсувати збитки, — відповів Ґао. — Щомісяця буде вираховувати з усіх працюючих членів родини півмісяця трудоднів, аж поки не будуть компенсовані всі збитки. Ґасмаа та інші жінки бригади висварили того молодого чоловіка та його матір, які під час лютого комариного лиха доручили чергувати вночі молодій невістці, ще й з селянської родини… Коли ми тільки потрапили в степ, то Ґасмаа й інші чергували разом з нами аж два місяці, поки наважились нас самих лишати на нічному чергуванні. А Бао Шуньґуй висварив старих Ердене та його дружину, сказавши, що вони осоромили монголів-переселенців із північного сходу. Однак про заробітчан зі своїх рідних місць він подбав — задарма віддав начальнику Вану третину баранячих туш, що дістались бригаді, так ті ледь не сказились від радости.
— Так, цим типам усе-таки вдалося розжитися на вовках, — сказав Чень.
Ґао Цзяньчжун відкоркував пляшку степової горілки й сказав:
— Коли від вовків даремно перепаде їжі, найбільше настрій підніме горілка. Ходіть сюди, братики, вип’ємо по цілому келиху горілки й закусимо м’ясцем!
Ян Ке, якому була охота випити, сміючись сказав:
— Давайте! За таку подію можна й випити! З тих пір, як у нас з’явився Вовчик, усі тільки й чекали, коли з нас посміються. Але що вийшло? Натомість ми посміялися з інших. Вони ще не знають, що вовк може навчити людину, як розжитися на рис, коли в тебе вкрали курку.[164]
Усі троє розсміялись.
Вовчик із повним животом лежав під прикриттям диму біля своєї миски, ніби дикий вовк, що вже наївся від пуза, але ніяк не може полишити свою здобич, і мертвою хваткою охороняв м’ясо, що залишилось у горщику. Він і не знав, що це його батьки й дядьки надіслали йому рятівну їжу.
29
У нашій крові, особливо в крові наших королів та аристократів, приховано дух кочовиків. Без сумніву, він становить більшу частину темпераменту, що передається нащадкам. Складовою цієї ж частини темпераменту є й постійне прагнення до розширення своїх територій, яке змушує кожну країну, щойно в неї з’явиться така можливість, розширювати свої межі й простягати руку за своєю вигодою аж до найдальших куточків світу.
Бат і Чжан Цзіюань, змінивши коней чотири рази за два дні й одну ніч, нарешті перегнали за вітром свій табун до гір у північно-західній частині нового пасовища. На верхівках гір гуляв чималий вітер, тож їм можна було не турбуватись, що коні кинуться бігти щодуху проти вітру. Хлопці дуже стомились, їхні ноги задерев’яніли в сідлах, аж вони навіть не могли зійти з коней, тож їм довелось спочатку зробити кілька ковтків повітря, а потім скотитись униз і розвалитись на моріжку та розстібнути комірці, щоб пустити під куртки гірський вітерець і висушити таким чином змоклі від поту жилетки.
Вітер у горах дмухав із північного заходу, а на південному сході в центрі улоговини було озеро, табун розбрівся по абсолютно круглому гірському плато. Коні, всі обліплені жовтими комарями, хотіли й бігти проти вітру, щоб розігнати комарів, і хотіли напитись води, тож дуже нервувались і не могли вирішити, що їм робити. Коли табун, уже стомлений, пробіг два-три кола по верхівці схилу, найбільші племінні жеребці видали по декілька протяжних іржань, які означали, що слід полишити вітер, а обрати воду. Табуну нічого більше не залишалось, як побігти до озера з дикими качками. Сотні тисяч кінських копит здійняли з трави комарині зграї, й оскаженілі від голоду нові комарі поспішили за вітром кинутись на мокрих від поту коней та обліпили їх щільним шаром, встромляючи свої гострі носи в найменшу шпарину. Коні від укусів почали брикатись і кусатись та завмирали на місці, ніби вражені дитячим паралічем.
Бат і Чжан Цзіюань, побачивши, що табун побіг униз, заснули мертвим сном, навіть не застібаючи комірців. Комарі відразу ж кинулись на їхні відкриті шиї, однак навіть якби в них були не носи, а кувалди, їм усе одно не вдалось би розбудити хлопців. Від початку комариного лиха хлопцям уже сім днів і ночей не вдавалось поспати хоча би трьох годин поспіль. Через комарів коні в табуні стали дикими, хворими і скаженими, вони не слухались крику, не боялись ані батога, ані аркана і, здається, вже не боялись і вовчих зграй. Коли не було вітру, увесь табун починав безладно ганяти вітер, а коли вітер був, тоді коні починали бігти проти вітру. Кілька днів тому табун ледь не перетнув кордон і якби вітер не змінив раптом свого напрямку, їм двом довелось би йти на КПП й просити дозволу перетнути кордон. Одного разу вночі хлопці всі свої сили витратили, щоб загнати табун на своє пасовище, однак тут на них налетіли комарі, в табуні зчинився безлад, коні прорвали оточення й помчали, не розбираючись, де чий рід і де чий вожак. Хлопцям довелось витратити цілий день і цілу ніч, щоб знову зігнати докупи більше десятка великих і малих родів, однак коли вони порахували племінних жеребців, то помітили, що загубили все-таки один невеликий рід приблизно з двадцяти коней. Тоді Бат наказав Чжану Цзіюаню одному стерегти табун, а сам узяв швидкого коня й, витративши ще один день на пошуки, знайшов, нарешті, утікачів у пустелі за вісімдесят кілометрів звідси. Однак лошат у цьому табуні вже не лишилося жодного, адже оскаженілі від комариних укусів вовки загризали коней як могли, щоб поповнити втрату крові. Батові навіть не вдалось знайти ні копит, ні грив цих лошат.