Старий Біліґ узяв із собою Бата й Чжана Цзіюаня й вони погнали табун до пустелі, що була за шістдесят-сімдесят кілометрів від цього місця на південному заході. Там було мало води, а трава росла винятково, тож комариних зграй роїлося значно менше. Звідси до кордону було близько ста лі — своєрідна буферна зона для табуна, тож інші три табуни бригади також були швидко переведені, за вказівками Біліґа, зі своїх попередніх місць перебування до південно-західних пустель.
Старий сказав Чжану:
— Нинішня південно-західна пустеля раніше була високосортним пасовищем Орхонського степу, тоді там були маленькі річки, було озеро, трава була потужною й поживною, худоба дуже полюбляла її. Корови й вівці могли й не набивати свої животи, як бочки, а все одно обростали лоєм. — Старий подивився на небо й глибоко зітхнув. — Скільки ж тих років минуло, що воно стало таким, як тепер — від річки навіть сухого рівчака не залишилось, усе піском поховало!
— Як же так сталося? — спитав Чжан Цзіюань.
— Це все коні зіпсували, — сказав Старий, указуючи на табун, — а ще люди з-поза того боку муру… Тоді країна тільки звільнилась, машин майже не було, тож військовим потрібні були коні, внутрішнім районам для посіву та перевезення вантажів теж потрібні були коні, і північно-східним районам для вирубки лісів і перевезення деревини потрібні були коні — усій країні потрібні були коні, а де їх брати? Звичайно ж у монгольському степу! А щоб дати більше коней, та ще й гарних, орхонському господарству довелось, згідно з наказом зверху, віддати своє найкраще пасовище під випас коней. Люди з внутрішніх районів приїжджали сюди обирати коней, випробовувати коней, купувати коней. Через таке сонмище людей і коней пасовище дуже швидко перетворилось на іподром. А сотні років до цього кожен місцевий володар шкодував пускати на це пасовище коней. І от тепер, за декілька років, табунів дійсно збільшилось, однак пасовище це перетворилось на майданчик із жовтого піску. І на сьогодні з цього шматка пустелі залишилася одна користь — комарів мало, тож коли починається комарине лихо, табуни ховаються тут від комарів. Однак Улзій раніше видав наказ про те, щоб ніхто не чіпав цієї пустелі, хіба що дійсно опиниться в нестерпному стані. Він хоче подивитись, скільки знадобиться років, щоб пустеля знову стала пасовищем. Однак цього року лихо велике, коням уже нестерпно, тож він вимушений був погодитись пустити сюди коней.
— Батьку, — сказав Чжан Цзіюань. — Нині машин і тракторів випускають усе більше й більше, на війні перейшли на танки й уже не використовують кінноту, тож надалі вже не потрібно буде так багато коней, чи зможе тоді пасовище відновитися за декілька років?
Старий похитав головою й сказав:
— Однак коли людей і тракторів більше — це ще гірше. До того ж підготовка до війни напружено триває, тому на пасовищі будуть засновувати виробничо-будівельний корпус.[165] Це вже вирішено. В Орхон прийдуть багато людей і тракторів.
Чжана так налякали ці слова, що він надовго замовк, а його стримуваний у грудях пафос миттю розсіявся на добру половину. Він і подумати не міг, що виробничо-будівельний корпус, про який усі тільки й говорили, з’явиться тут із такою неймовірною швидкістю.
Потім Старий ще додав:
— Степ завжди найбільше боявся селян, мотик і випалу, а тепер найбільше боїться тракторів. Декілька днів тому Улзій скликав старих скотарів Орхону й вони за колективними підписами написали листа в автономний район з проханням не перетворювати орхонське пасовище на поле, однак хто знає, чи це подіє? Бао Шуньґуй останніми днями радіє до нестями, каже, що залишати порожнім такий великий шмат землі й вирощувати на ньому траву замість злаків — це неприпустиме марнотратство, тож рано чи пізно його слід буде задіяти хоча б під тік абощо…
Душу Чжана заполонив крик гіркоти: коли людство дожило до епохи тракторів, глибоке протиріччя між націями, які живуть з трави, і націями, які живуть, викорінюючи траву, нарешті має вирішитись, і південно-східний селянський вітер нарешті дотисне північно-західний скотарський вітер, однак насамкінець величезна піщана буря з північного заходу накриє південний схід…
Чотири табуни ввійшли в пустелю Баянґовь надвечір. На декілька десятків лі навколо тут був мокрий пісок, на якому то там, то тут стирчали жмутики сухого очерету, росли якірці й стелера карликова, а також верблюжі колючки. Високі й низькі рослини безладно перемішались і, користуючись сезоном дощів, щосили тяглись у висоту, аж лячно було на них дивитись. Це місце було зовсім не схоже на степ, а більше на якийсь закинутий будівельний майданчик у континентальних регіонах країни. Старий Біліґ сказав:
165
Виробничо-будівельні корпуси — це воєнізовані структури, які почали засновувати в Китаї в 50-х pp. на окремих територіях компактного проживання національних меншин.