Вовчик ріс, і чим далі він ріс, тим ставав більш грізним і прекрасним, і тепер нічим не відрізнявся від справжнього степового вовка. Ченю довелось знайти йому ще довший залізний ланцюг. Він також хотів змінити йому й ім’я, адже тепер його вже слід було називати Вовком. Однак малий сприймав тільки кличку Вовчик. Коли Чень називав його Вовчиком, він радісно підбігав до нього, ластився, лизав йому руки, терся об його коліна, кидався передніми лапами на його живіт або лягав на землю й розставляв свої лапи, відкриваючи живіт, щоб Чень його почухав. Коли ж його називали Вовком, він ніяк не реагував на це ім’я, ще й міг роззиратись на всі боки, намагаючись з’ясувати, кого це кличуть. Чень Чжень сміявся:
— Дурненький ти, дурненький, ти що, думаєш, що ти постарієш, а я все одно буду називати тебе Вовчиком?
Але Вовчик при цьому, висунувши наполовину язика, тільки набував дурнувато-радісного вигляду.
Ченю подобалась кожна частина тіла Вовчика, але останнім часом він найбільше полюбляв гратись із його вухами. Прямі вуха Вовчика були стрункими й пружними, чистими, цільними й сторожкими. З усіх частин тіла Вовчика вони найраніше досягли стандартної форми й стали абсолютно схожими на вуха дорослого вовка. А Вовчик через це дедалі сильніше усвідомлював свої здібності степового вовка. Коли Чень, підібгавши ноги, сідав у вовчому колі й грався з Вовчиком, він завжди гладив його вуха, однак Вовчик, схоже, мав при цьому одну умову, принесену з вовчого світу, — спочатку необхідно було почухати йому основу вух та шию, аж поки все його тіло не починало тремтіти від задоволення, і тільки після цього він дозволяв Ченю гратись із вухами. Ченю подобалось загинати Вовчикові вуха назад, а потім відпускати їх, щоб вони з ляскотом розпрямлялись, відновлюючи своє попереднє положення. Якщо, загнувши вуха назад, одночасно відпустити руки, то вуха, як не дивно, розпрямлялись не водночас, а по черзі, двічі ляскаючи при цьому, що іноді так лякало Вовчика, аж той завмирав, ніби почув якийсь ворожий звук.
Щодо цих грізних вовчих вух, то крім Ерлана, решта домашніх собак надзвичайно заздрили їхньому власникові, навіть до ворожості. Чень не знав, чи є в хрящах собачих та вовчих вух також і елементи «твердої волі»? Вуха в предків собак були такими ж прямими, як і в вовків, однак потім, коли собаки були приручені людьми, їхні вуха обм’якли, їхня верхня половинка почала звисати вниз, закриваючи собою вушну раковину, тож здатність чути в собак знизилась порівняно з вовчою. Давнім людям, либонь, не подобалась дика природа собаки, тому вони часто скручували їхні вуха або «тягали їх за вуха», тож із часом вуха в собак обм’якли, а коли хрящ втрачає свою пружність, «тверда воля» з нього випаровується, тож врешті-решт, собака перетворився на раба людини, який їй безумовно підкоряється. Коли монгольські конопаси приборкують необ’їжджених коней, вони насамперед скручують їм вуха й пригинають голови, і тільки після цього можуть установлювати сідло й сідати на коня. У Китаї дружини багачів також полюбляли тягати своїх служниць за вуха. Тож кому людина скрутить вухо, тому підтвердиться статус раба.
Вуха Вовчика дали Ченю можливість помітити тісний зв’язок між цією частиною тіла й статусом. Наприклад, сильні нації завжди полюбляли тягати за вуха не дуже сильні нації, а не дуже сильні нації робили те саме щодо слабких націй. Скотарі, «хапаючи корову за вуха», тобто, користуючись своїм домінантним положенням, тягали за вуха диких корів, коней, овець та собак, перетворюючи їх на своїх рабів та прислужників. А згодом сильні скотарські нації почали застосовувати цей свій успішний досвід щодо інших племен та націй та скручували вуха підкореним народам, тож спільнота, що захоплювала домінантне положення, тягала за вуха нації, якими керувала. Таким чином, у людському суспільстві виникли відносини ніби між «чабанами» й «отарою». Лю Бей[166] — це «чабан Сюйчжоу», а народ — це «вівці Сюйчжоу». Людські спільноти, яких найраніше в світі тягали за вуха завойовники, — це землеробські спільноти. До нинішніх часів «хапати корову за вуха» по-старому залишається для багатьох людей і спільнот метою, до якої вони ретельно прагнуть. Цей вислів — «хапати корову за вуха» — досі зберігається в словнику ханьців, його залишили у спадок своїм нащадкам предки-скотарі ханьців, однак після династії Північна Сун ханьців постійно «хапали» за вуха інші. Проте сьогодні, хоча вислів «хапати корову за вуха» зберігається, його ідея вже розвіялася. Сучасні нації не обов'язково повинні підкорювати інші нації чи тиснути на них. Однак хто не має потужного завойовницького духу, щоб «хапати корову за вуха», той не зможе вберегти свої вуха.