Люди заціпеніло дивилися на картину, що відкривалась їхнім очам, і Чень Чжень відчув, як у нього холонуть руки й ноги, його до кісток проймав холод.
Старий Біліґ зіперся обома руками на древко своєї дерев’яної лопати й, замислившись, сказав:
— У моєму житті, напевне, це — якщо не другий, то третій випадок зустрічі з такою великою зграєю. Якщо вони навіть головного коня в табуні так пошматували, то на інших коней мені й дивитися непотрібно — від них просто нічого не залишилося.
Обличчя Улзія спохмурніло і він сказав, важко зітхнувши:
— Я їздив на цьому скакуні два роки, ще й заарканив на ньому трьох вовків. На всьому пасовищі коней із такою швидкістю можна на пальцях порахувати. Я тоді був командиром ескадрону і їздив із солдатами в каральну експедицію проти бандитів. Я ще ніколи не сидів на такому швидкому коні. Але ця зграя вовків виявилася хитрішою навіть за тодішніх конокрадів. Людині аж страшно подумати, як це сірим удалося так досконало використати хурделицю з трясовиною. Ех, якби я був розумніший за вовків, цей кінь би не помер! У тому, що сталося, є й моя провина. Потрібно було тоді краще переконувати Бао.
Слухаючи, як ці двоє стиха говорять, Чень Чжень продовжував міркувати про своє. У Китаї найчастіше хижаками вважають тигра й вовка. Однак тигр — тварина-одинак, тигри не згуртовуються в зграї, і про них складено не так уже й багато оповідань. А от вовки водяться скрізь, живуть зграями і про них чимало написано, та й лиха від них набагато більше. Історія свідчить, що саме вовк був тим хижаком, який найбільше й найчастіше лякав людину. А в степу взагалі він є найбільшим природним ворогом людини й худоби. Однак чому ж тоді кочовики обрали його своїм тотемом? І Чень Чжень знову відступив зі щойно занятої агресивної позиції.
Більша половина поля бійні була прибрана. На замерзлому озері скрізь виднілися трупи коней, по поверхні були розкидані маслаки, а крізь кригу проглядала кров, що заливала землю. Було схоже, ніби це — поле бою після інтенсивного бомбардування. Життя цілого табуна скакунів, які чекали наказу виступати в бій, раптом було припинене і перетворилося на гарматне м’ясо у степовій битві. Більшість тіл були в такому ж жалюгідному стані, як і тіло білого скакуна. У місці, де тіла були скупчені щільніше, скрізь валялися відламані кінцівки й маслаки, тож кількість загиблих у трясовині коней можна було порахувати лише по головах і рештках шкіри, що зберегли окрас. Обидва конопаси обережно, ряднинами й довгими рукавами своїх плащів, змітали сніг з голів одного за одним своїх улюбленців, при цьому у них по обличчю текли сльози. Усі присутні були вражені трагічною картиною, що відкривалась їхнім очам. Чень Чжень і ще декілька молодих пекінців, які ніколи не бачили на власні очі жорстоких битв і не ставали свідками трагічної бійні, що її влаштовували вовки коням, зробилися білими від жаху й розгублено дивилися один на одного. Схоже, що це була перша реакція на думку: якби хтось із нас, потрапивши в хурделицю, зустрівся з цією зграєю вовків, що б тоді з нами було? Чи не те саме, що з цими військовими кіньми, розірваними на шматки?
Перед очима Ченя раптом постала кривава картина різанини в Нанкіні,[30] і він побачив вовчу сутність фашистів та японських «дияволів».[31] На цю думку по всьому його тілу пішла сильна біологічна реакція: його пройняли злоба, ненависть, бажання плювати, лаятись і вбивати вовків. І він ще раз просто в обличчя Старому Біліґу прокричав:
— Доля цих коней — трагічна! А вовки — ненависні лиходії! Ненависніші й лихіші за фашистів і японських «дияволів»! Їх слід порубати на шматки!
Обличчя Біліґа посіріло, і він осудливо подивився на Ченя, проте здавленим голосом сказав:
— У японських фашистів — така природа, вони не могли навчитися у вовків, бо в Японії немає ні степу, ні великих вовчих зграй. Де б вони бачили вовків? Але я воював із японцями і знаю, що вони вб’ють людину й оком не зморгнуть. Я тоді був провідником у радянських червоноармійців і бачив справи рук японських — знаєш, скільки людей загинуло тільки на будівництві того брукованого шляху, що веде від нашого пасовища на північний схід до Ґірину? Обабіч його все було устелене кістками. Там був великий рівчак, в якому лежали десятки трупів, половина — монголи, половина — ханьці.
30
Маються на увазі події 1937 p., коли японська армія увірвалась до Нанкіна й вирізала всіх його мешканців.