— Я стільки років прожив, а ще ні разу не бачив таких величезних вовчих слідів!
— Це були не вовки, а прямо перевертні якісь.
— Зграя була такою великою, що аж лячно!
— Щонайменше — сорок-п’ятдесят хвостів!
— Бате, з твого боку було дуже нерозважливо важити своїм життям перед цією зграєю! Я б на твоєму місці впав з коня від страху і потрапив би вовкам у зуби!
— Тоді було темно, ще й сніг щільний, я просто нічого не бачив і не знав, чи велика ця зграя, чи ні.
— Важко ж доведеться нашому пасовищу відтепер.
— І хто з жінок наважиться виходити вночі без супроводу?
— Ці заробітчани на пасовищі — просто виродки! Відняли у вовків рятівний харч, що ті вполювали собі на голодну весну, от вовки й вимушені були потурбуватися. Якби я був вовчим ватажком, я б теж захотів помститися і загриз би усіх їхніх свиней та курей.
— І кому це спала лиха думка послати стількох людей у гори давити вовченят? Хіба вовчиці не могли не оскаженіти? У попередні роки розоряли значно менше лігв, тож і з табунами було все гаразд.
— Комітету пасовища теж слід зробити щось належне, наприклад, організувати декілька акцій з винищення вовків, інакше вони невдовзі й людей почнуть загризати.
— Вони б менше збори проводили, а більше на вовків полювали.
— Так, як вовки оце їдять, то їм би і ще одного табуна забракло познущатися.
— У керівники нашого пасовища пролізли якісь селяни, котрі нічого не тямлять у місцевому житті, от Тенґер і послав вовків, щоб нас провчити.
— Годі балаканини! Хочете критики на свою голову?
Бао Шуньґуй, приєднавшись до Улзія й Біліґа, ретельно обстежував вовчу стежку, він фотографував усе, але час від часу зупинявся, щоб приєднатися до бесіди. Його обличчя, досі мов скуте, поступово розгладжувалося. Чень Чжень здогадувався, що Біліґ, напевне, підважив його думку про те, що «людський чинник — насамперед». Навряд чи людина могла б упоратись із такими величезними лихами, як хурделиця й вовки. І яка б група не прибула ще на розслідування, варто привести їх сюди й показати це поле бійні, щоб вони визнали, що такому лихові не можна було зарадити людськими силами, тим більше що спільний удар хурделиці й підступної зграї був іще масштабнішим. Опасіння Ченя за Улзія й Бата також поступово розвіялися.
Чень Чжень знову зосередився на цій вовчій стежці. Вона була настільки дивною, що просто спантеличувала людину. Здавалося, ніби вона брала в кільце серце Ченя, і це кільце поступово стискалося, а по ньому навколо серця бігли, себе не шкодуючи, вовки-перевертні, і від їхнього бігу серце зупинялося й не було змоги дихати. Навіщо вовкам знадобилося бігати по цьому колу? Що їх на це сподвигло? І яка в них була мета? Людина ніколи не зможе збагнути поведінку степових вовків, і кожний їхній слід — мов шлях у глухий кут.
Щоб боротися з холодом? Адже під час бігу стає тепліше? Можливо. Того вечора через хурделицю було надзвичайно холодно, і коли вовки раптом зупинилися після тривалої гонитви, їм зробилося нестримно холодно, тож, наївшись, вони скупчилися й почали разом бігати, щоб зігрітися.
А може, щоб поліпшити травлення? Витратити більше енергії, щоб умістити більше конятини? Теж можливо. Оскільки вовки — все ж таки не ховрахи чи бурундуки, і не мають звички розсовувати їжу по схованках, то харч, що залишається після вовчого полювання, тільки псується. І щоб максимально використати їжу, вовкам доводиться утрамбовувати свої повні шлунки. Тож біг пришвидшив би травлення і накопичення поживних речовин в організмі і звільнив би трохи місця в шлунках, щоб увіпхнути туди ще більше м’яса. Однак яким має бути цей шлунок у такому випадку? Сталевим? Залізним? На пружині? Гумовим? Не мати кишок? Не боятися запалення сліпої кишки? Але це — ще жахливіше.
А може, вони готувалися до параду чи огляду своїх сил? Можливо. Судячи з вовчих слідів на цій стежці, дії зграї були чітко організованими й дисциплінованими. Береги стежки скрізь рівні, ширина всієї стежки — більше метра, рідко де є слід, який виступає за межі кола. Тож що це, як не сліди стройової ходи? Вовки здебільшого ходять на битви по одному або збираються в невеликі зграї — по три-п’ять осіб, на полювання ж і грабунки ходять родами — по вісім-десять представників одного сімейства, але щоб вони такими масштабними силами виступали на битву, як оце нині, буває не часто. Але чого Чень Чжень не міг зрозуміти, так це яким чином вовкам удалося так раптом перетворити розрізнені партизанські битви на маневрену війну високоорганізованої польової армії. Свого часу 8-й армії й Новій 4-й армії[32] довелося докласти надлюдських зусиль, щоб виконати завдання по перетворенню себе на професійну армію. Невже ж вовкам даровано такі можливості від природи? Невже вовки можуть передавати від покоління до покоління той досвід, який їхні предки здобувають у кривавих степових битвах? Однак як вони можуть його передавати, коли не мають мови? Поведінка вовків і справді незбагненна.