В отарі була ще невелика кількість гірських кіз, однак вони становили лише двадцяту чи тридцяту частину від загальної кількості голів. Хоча гірські кози підгризали корінці трави, чим руйнували пасовище, однак їхній пух високо цінувався, крім того, вихолощені гірські козли мали гострі роги й неабияку сміливість, тож могли протистояти вовкам. Отже, невелика кількість гірських кіз в отарі зазвичай убезпечувала її від раптових нападів вовків-одинаків. Тому вожаком в отарах у Монголії зазвичай ставали великорогі гірські цапи, яких в отарі могло бути лише кілька десятків. Вожаки отари розумілися на траві, знали свій двір і мали власну думку: коли вони приходили на пасовище з гарною травою, вони зупинялися й зупиняли отару, а коли їм траплялося пасовище з кепською травою — вони минали його, мов метеори. Гірські кози мали ще одну перевагу порівняно зі свійськими вівцями — вони починали бекати, коли на них нападав вовк, і здіймали таким чином тривогу. Свійські ж вівці були дурними й боязкими, навіть коли вовк роздирав їм живіт, вони від страху не могли видати жодного звуку і так мовчки терпіли знущання. Чень Чжень помітив, що монгольські скотарі цінують рівновагу і вміють використати переваги, якими наділені різні мешканці степу, а також уміють знаходити «золоту середину» між протиріччями, коли шкоди найменше, а користі найбільше.
Працюючи вдвох, вони могли розподілити свої обов'язки — один пас отару вдень, інший — сторожував її вночі. За перший вид роботи записували десять трудових одиниць, за другий — вісім. Вони могли чергуватися або підмінювати один одного за потреби — тоді хтось один працював цілу добу або й дві доби поспіль. Маючи гарних собак і гарний загін, навесні на чергуванні вночі теж можна було гарно виспатися. Однак в інші три сезони так не виходило, оскільки отару виганяли в степ, де вже не було мурованих загонів, призначених лише на час окоту, і загорожу майстрували з возів та штахетів, укритих повстю, які лише захищали отару від вітру, але не становили перешкоди для вовків. Якщо вовки напосідали, то чергування вночі перетворювалося на важке завдання, і тоді цілу ніч годі було й думати, щоб поспати, — потрібно було ходити навколо отари з увімкненим ліхтариком і горлати цілу ніч із собаками до хрипоти в горлі, відлякуючи вовків. Улзій казав, що нічні чергування введені здебільшого для убезпечення від сірих розбійників, і щороку на пасовищі видатки на оплату трудових одиниць за нічні чергування становлять приблизно одну третину від загальної суми таких видатків. Для пасовища вовки — це ще одна стаття видатків. У скотарських районах Монголії нічні чергування вважають важливим обов'язком жінок — уночі вони чергують, а вдень виконують хатню роботу, тож рідко коли протягом цілого року можуть виспатися. Люди працюють удень, а вовки воюють уночі, тож коли людей зморює сон, вовки, навпаки, сповнюються енергії, і через них порушується нормальний ритм життя степовиків, вони не можуть ні спокійно їсти, ні спокійно спати, і ця напруга виснажила не одну родину й не одне покоління жінок. Через це господині монгольських юрт здебільшого мають багато хвороб і довго не живуть, однак, з іншого боку, таке життя вигартувало й деяких міцних жінок, тіла яких не виснажуються навіть і в таких умовах. Степові вовки дивовижно плодовиті, а степове населення не може збільшуватися такими швидкими темпами з року в рік. Тож у монгольських степах споконвіку не траплялося такого, щоб через перенаселення мешканці змушені були піднімати цілину, аби добути собі харч. Степові вовки, таким чином, завжди стримували розвиток степового населення в комфортних межах.
Вівці — це основа скотарства в степу. Коли є вівці, є також і баранина, щоб їсти, є овечі шкури, щоб одягатися, є овечий кізяк, щоб опалювати житло, і два види трудових одиниць як прибуток — тож первісне кочове життя набуває базового забезпечення. Однак робота чабана — нудна й нецікава. Вона виснажує людину, тримаючи її припнутою до отари, і доводиться проводити своє життя з ранку до вечора серед зеленої або білої рівнини в компанії з вівцями, а якщо випадає переганяти їх до далеких гір, то взагалі на десятки кілометрів навколо жодної людини не зустрінеш. Поговорити ні з ким, а зосередитися на книзі не можеш, оскільки постійно вимушений пильнувати овець. Людина завжди почувалася билинкою серед цієї пустелі, перебувала тут, мов у полоні, як той Су У,[54] коли він пас овець, оскільки уникнути роботи не можна було, а виконуючи її, людина хворіла. Чень Чжень почувався старим, дуже старим, навіть старішим від Су У. Тисячолітній степ анітрохи не змінився — люди все так само вели первісне кочове життя, все так само боролися з вовками за їжу, причому ця боротьба була так само жорстокою і не давала зрозуміти, хто ж у ній переможець. Чень Чжень часто почувався так, ніби він — один із тих шаньдіндунців,[55] які були розкопані поблизу Пекіна, ніби він був занесений у цей степ і зустрів тут ворогів — все тих же вовків. Якби одного дня з ранкового туману в степу до нього вийшов Су У зі своїм посохом або якийсь загорнутий у звірину шкуру синантроп, він би не здивувався. І спілкувалися б вони жестами під час такої зустрічі, напевне, про тих же вовків. Мабуть, час в Орхонському степу можна було б порівняти із закам’янілим годинником, з якого вже не витікають краплі-секунди. Що ж змусило обличчя степу застигнути в цій давній первісній масці? Може, ті самі вовки?
54