Чень Чжень аж кипів від злості, однак у глибині душі він вітав себе. Останнім часом, кожні три-п’ять днів, вони з Яном Ке постійно недораховувалися ягнят і підозрювали в крадійстві орлів та беркутів. Ці крилаті злодії були дуже швидкими в рухах і могли, несподівано спікірувавши, вхопити ягня й понести його в небо. Однак цілячи в ягня, орел змушений був низько літати, а це лякало отару, й вона починала безладно волати й бігати, чого не могли не помітити люди-сторожі. Однак вони з Яном Ке нічого такого не помічали, тому дуже дивувалися цій загадці. І тільки тепер, побачивши на власні очі вовчицю, яка майстерно поцупила ягня, і цей рівчак у траві, Чень Чжень розгадав цю справу. Аби не цей випадок, вовчиця і далі б тягала ягнят.
Як би не застерігали його чабани, Чень Чжень все одно не міг гарантувати вівцям повну безпеку. Війни не відбуваються за однаковою схемою, і степові вовки змінюють свою тактику залежно від місцевих умов. Хоча у вовків немає крил, як у степових орлів, однак справжніми крилатими злодіями в степу є саме вони. Вони щоразу змушують людину дивуватися, а також постійно напружувати свою кмітливість і душевні сили.
Чень Чжень злегка почухав шию Ерлану, однак той ніяк не виявив своєї подяки.
У повітрі закружляли сніжинки, і Чень Чжень повернувся до юрти, щоб разом із Яном Ке й Ґао Цзяньчжуном, розсівшись навколо «буржуйки», попити ранкового чаю, поїсти м’яса і молочного доуфу, якого прислала Ґасмаа. Скориставшись вільним часом, він знову почав переконувати двох товаришів піти разом з ним спустошувати вовчі лігва, адже вважав, що мав для цього вагомі причини: «Ми і надалі нікуди не дінемося від боротьби з вовками, а з’ясувати характер вовків по-справжньому можна тільки тоді, якщо вигодувати вовченя і познайомитися з ним».
Ґао Цзяньчжун підсмажував м’ясо на поверхні буржуйки, і на його обличчі тримався вираз збентеженості:
— Спустошення вовчих лігв — це не іграшки! Ось декілька днів тому Лхамжав з товаришами викурили з лігва вовчицю, а вона, важачи життям, кинулася на них і ледь не перекусила Лхамжаву руку. Так вони були втрьох, ще й з сімома-вісьмома великими собаками, і то ледь її прикінчили. А ще й нора виявилася глибокою, вони двозмінно відкопували її два дні, аж поки витягли цуценят. Якщо вівця наважується буцнути людину, захищаючи своє ягня, то що вже чекати від вовчиці, яка охороняє своїх цуценят? А в нас навіть рушниць немає! Що ж, ми підемо на неї з лопатою й батогом? Спустошувати вовчі нори — не така вже й легка робота. Минулого разу, коли я допомагав Сайжу, ми рили з ним два дні, але так і не розрили лігво до кінця, тож вимушені були розпалити багаття, щоб печера заповнилася димом, і знову замурувати її та й облишити, не знаючи, чи вчаділи ті цуценята, чи ні. Санж сказав, що вовчиці можуть перекривати дим, а також роблять у печері таємний отвір, крізь який туди проникає повітря. До того ж знайти печеру, у якій були б вовченята, — ще складніше, адже вовки — майстри рити обманні ходи. Чабани кажуть: у десяти вовчих печерах дев’ять отворів. А ще вовчиця постійно переносить дитинчат. Якщо чабанам складно руйнувати вовчі лігва, то що вже про нас казати?
Однак Ян Ке несподівано радісно сказав до Ченя:
— А я піду з тобою! У мене є залізний дрючок з гострою верхівкою, якраз мені по руці, мов маленький спис. Якщо надибаємо вовчицю, то я не вірю, що ми вдвох її одну не поборемо. Візьмемо ще сокиру та декілька «стусанів»,[56] як рубонемо, як бабахнемо — так вона і дремене від нас. А якщо нам удасться забити великого вовка — тим краще.
На що Ґао Цзяньчжун покпинив:
— Завбачливий вовк спочатку видряпає тобі очі своїми пазурями, а потім покусає до сказу, так що з тебе й дух вилетить.
Ян Ке похитав головою:
— Нічого, в мене дух міцний, коли в школі тоді була бійка, з п’яти хлопців з нашої 1-ї групи чотирьох було поранено, і тільки я залишився неушкодженим. Чому ми наперед повинні всього боятися? От через таких ханьців, як ти, кочовики й завойовували завжди Серединну рівнину. Лхамжав завжди каже, що я — травоїдний баран, а він — вовк-м’ясоїд. Якщо ж ми самотужки випатраємо вовче лігво, то подивимось, чи зможе він ще так казати. Нехай мені й очі видеруть, але я виграю цю суперечку!