Хлопці спішилися, стриножили коней і, схопивши усе своє знаряддя, поспіхом підбігли до нори. Цей отвір дивився на південь і був виритий на висоті близько метра, а завширшки сягав 60 см. Чень Чжень ще ніколи в житті не бачив такої великої вовчої нори: вона була навіть більшою за підземні ходи часів японської окупації, що їх він бачив у повіті Піншань провінції Хебей, коли в середній школі їх возили туди на роботи в місцевий колгосп. Ця печера підступно ховалась у глибині невеличкої брижі, що йшла по великому яру. Зверху ця невелика заглибина щільно поросла бур’яном, а знизу вхід до неї прикривало гостре високе каміння, тож її можна було помітити тільки зблизька. Хуанхуан, побачивши господарів, неймовірно зрадів, кинувся до Ченя й почав стрибати навколо нього, вочевидь випрошуючи собі якусь нагороду за цю знахідку. Чень Чжень сказав Яну Ке:
— У цій печері, напевне, є щось цікаве. Можливо, Хуанхуан навіть щойно бачив вовченят, поглянь, як він випрошує в мене нагороду.
— Схоже на це, — відповів Ян. — Ця печера вже більше схожа на вовче лігво — така вона похмура й страшна.
— І вовками тут аж тхне! Напевне, вони тут є.
Ченю відразу ж спала думка опустити голову й обстежити сліди на рівній приступці перед печерою. Ця приступка утворилась унаслідок накопичення перед входом землі й каміння, викинутих вовками назовні під час риття нори, за нею можна було зробити висновок про величину нори — чим більша така приступка, тим ширше й глибше лігво. Ця приступка була розміром із два письмових столи; її не вкривав сніг, але відбитків вовчих лап виднілося тут багато, також скрізь були розкидані рештки маслаків. Серце Ченя закалатало — це було те, що він дуже хотів побачити! Він наказав собаці злізти з приступки й посадив його поряд «на варту», після чого вони з Яном Ке стали на коліна і, майже притискаючись до землі, почали розслідування. І хоча Хуанхуан устиг затоптати більшу частину попередніх слідів на приступці, вони все таки знайшли чимало переконливих доказів — два-три відбитки лап дорослого вовка і п'ять-шість відбитків лап цуценят. Подушечки маленьких лап залишили на землі дуже вишукані відбитки, схожі на квітки сливи, пелюстки яких умістилися б у стару нікелеву монету,[65] і це виглядало дуже кумедно. Причому їхні сліди були дуже чіткими, ніби цуценята щойно гралися на приступці, але, почувши гавкіт незнайомого собаки, злякалися й заховалися назад у печеру. А рівна приступка без снігу дедалі більше здавалася спеціально облаштованим матір’ю-вовчицею «майданчиком для дитячих ігор». Тут же лежали й рештки овечих маслаків з ледь помітними слідами маленьких зубів, і якісь овчини. А поряд з приступкою вони помітили кілька кавалочків свіжих цуценячих екскрементів, вони були завтовшки з паличку для їжі[66] й сантиметрів зо два в довжину, такі чорні й блискучі, ніби це розкатані в смужку медові пігулки.[67]
Чень Чжень вигукнув, ляснувши себе по колінах:
— Цуценята, яких я шукав, у цій печері! А ми з тобою, два дурні, потрапили на гачок тієї вовчиці!
— Так і є! — раптом прозрів Ян Ке, аж злегка ляскаючи по землі від збудження. — Та вовчиця від початку направлялася сюди, однак помітила з пагорбка нас і вирішила тимчасово змінити свій маршрут, завівши нас до тієї порожньої нори. Але виглядало все так правдоподібно! І на собак кидалася так, ніби охороняє своїх цуценяток! Чорт забирай, капосна вовчице! Цього разу твоя взяла!
— Коли вона тільки змінила свій маршрут, я теж дещо засумнівався, — згадував Чень Чжень. — Але надалі вона поводилася так природно, що я облишив сумніви. Що не кажи, а вовки вміють підлаштуватися під ситуацію! І якби ти не підкинув їй три петарди, вона б до вечора водила нас із тобою за ніс! Так би й потрапили ми до неї в капкан.
— Ще добре, що в нас такі гарні собаки! Без них ми б давно вже програли цю битву й повернулися ні з чим.
Однак Чень мав привід для суму:
— Тепер нам ще складніше: вовчиця постаралася, щоб ми витратили дарма півдня й три газових балончики на ту печеру, а ця виявилася ще глибшою й складнішою, ніж попередня, ще й розташована глибоко під горою.
— Часу небагато, балончиків немає, — підсумував ситуацію Ян Ке, опустивши голову і намагаючись зазирнути глибше в печеру. — Схоже, що цього разу ми нічого не вдіємо. Гадаю, варто спочатку пошукати інші виходи з цієї печери і потім міцно забарикадувати їх усі до завтрашнього дня. Тим часом ми запитаємо поради, що робити далі, в когось із чабанів, а ти розпитаєш Батька Біліґа, адже він завжди знайде найбільше дієвих способів.