Однак Чень Чжень був незадоволений такою пропозицією й рішуче сказав:
— У мене теж є спосіб, що його можна спробувати. Поглянь, ця нора достатньо велика, майже як партизанські земляні ходи в Піншані. Тож якщо ми залазили в них, то і в цю печеру теж повинні пролізти. До того ж вовчиця зараз зайнята Ерланом, і в печері не повинно бути великих вовків. Прив’яжемо до моєї ноги твій пасок, і ти потихеньку будеш підштовхувати мене вперед у печеру. Хто знає, може, таки знайдемо вовченят? Та навіть якщо й не знайдемо, я все одно хочу на власні очі побачити, як облаштована вовча печера.
— Тобі що, жити не хочеться? А раптом усередині все-таки є великий вовк? Я тепер уже й не знаю, чого від них чекати… До того ж ти певний, що це лігво тієї самої вовчиці? А може, іншої?
Але давнє бажання Ченя, яке він так довго стримував у собі, нарешті вирвалося на волю і зовсім притлумило його сором’язливість та боязкість. Він сказав крізь зуби:
— Навіть монгольські діти не бояться лазити в вовчі лігва, а ми злякаємося? Чи нам не соромно буде? Я не піду звідси, поки не полізу туди! Якщо ти мене підстрахуєш, я візьму ліхтар і лопату, і навіть якщо там буде вовчиця, зможу дати їй відсіч.
— Ну, якщо ти справді намірився туди лізти, — сказав Ян Ке, — я полізу першим, адже я більший за тебе і маю більше сил.
— Однак тут якраз потрібен хтось худий, тож у мене є перевага! Хід усередині звужується, і ти можеш застрягнути. Тож мій задум навіть не обговорюється: хто товстун — той залишиться назовні.
Чень Чжень скинув плащ, а Ян Ке вимушено простягнув йому ліхтар, лопату й торбинку, а потім зв'язав його ноги довгим — приблизно в два чжани[68] паском від його монгольського плаща, після чого до цього паска ще прив'язав і свій. Перед тим як залазити в печеру, Чень Чжень сказав:
— Не полізеш у вовче кубло, не дістанеш цуценят!
— Якщо там буде вовк, — попереджав Ян Ке, — ти кричи щосили й щосили смикай ногами за пасок — це буде сигнал.
Чень Чжень увімкнув ліхтаря, ліг на землю й поповз уздовж земляного ходу, який ішов під кутом 40° униз і вглиб печери. Усередині стояв міцний вовчий запах, тож Чень Чжень навіть не наважувався дихати на повні груди, щоб не задихнутися. Так він поступово просувався вниз. Стіни печери були доволі рівними, однак на деяких випуклих грудочках землі виднілися пасма сіро-жовтого вовчого хутра. А земля на підлозі була просто всіяна відбитками маленьких лап. Це дуже надихало Ченя, він сподівався, що за кілька метрів дістанеться до цуценят. Він уже повністю заліз у печеру і Ян Ке, потроху розмотуючи пасок, раз по раз голосно запитував, чи не час уже його відпускати. Чень крикнув, що вже можна відпустити, після чого зіперся на лікті й потроху поповз униз.
Приблизно за два метри від входу хід почав потроху завертати, і коли він проповз іще трохи, сонячне світло остаточно зникло. Тоді він відсунув умикач ліхтарика до краю, й видимість у печері тепер підтримувалася тільки завдяки його світлу. За поворотом хід несподівано вирівнявся — уже не йшов униз, але також і різко звузився, тож уперед можна було просуватися тільки втягнувши плечі й опустивши голову. Просуваючись уперед, Чень Чжень не забував обстежувати стіни печери — вони тут були більш рівними, ніж на початку, й більш міцними, ніби були викопані лопатою, а не вириті вовчими пазурями. Коли його плече торкалося стіни, з неї майже не сипалася земля; він підняв лопату й постукав древком по стелі — земля теж майже не осипалася. Це заспокоїло Ченя щодо можливого обвалу в печері. Він майже не вірив, що вовки могли тільки своїми пазурами прорити такий глибокий хід у такій твердій горі. Камінчики, які траплялися в стінах, були настільки стертими, що не мали зовсім гострих кутів і скидалися на яйця. Судячи зі ступеня їхнього заокруглення, цій печері було вже років сто, і невідомо, скільки сотень вовків — великих і маленьких — ходили її ходами. Чень Чжень відчував, що вже остаточно потрапив у світ вовків і вовчий дух тиснув на нього.
Чим далі він просувався, тим більше його охоплював страх. Просто під носом він побачив декілька відбитків великих вовчих лап, і в нього виникли сумніви, чи зможе він відбитися своєю лопатою від великого вовка, якщо раптом той таки трапиться в печері? У такій вузькій норі вовкові нелегко буде вкусити людину, однак своїми пазурями на довгих передніх лапах тварина цілком може їй зашкодити. Тож чи не розірве вовк його на шматки? Як же він не подумав про вовчі пазурі? При цій думці його знову охопив жах, аж волосся на тілі піднялося. Чень Чжень зупинився, роздумуючи: варто лише посмикати ногами за пасок, і Ян Ке швидко витягне його звідси. Однак коли він подумав, що, можливо, за якихось пару сантиметрів від нього ховається з десяток маленьких вовченят, він не зміг відступити і, стиснувши зуби, так і не смикнув за пасок, а змусив себе повзти вперед. Земляний хід уже так звузився, що ніби сповив його тіло, тож Чень Чжень почувався зараз не мисливцем, а «чорним археологом». Свіжого повітря ставало дедалі менше, а вовчий дух натомість посилювався. Чень навіть боявся, що просто задихнеться в цій норі, оскільки чув, що археологи часто знаходили в таких ходах мертвих злодіїв.