— Як же не помстилися? За десять років вони загризли 7–8 моїх собак, а овець — так ще більше, навіть і не порахую.
— От ти вбив уже так багато вовків, але якщо їх перебити всіх, як же бути з померлими людьми?
— Ми, іх-зууські[69] монголи, в цьому мало відрізняємося від ханьців — ми не годуємо вовків небіжчиками, а ховаємо їх у труні в землю. Тутешні ж монголи дуже відсталі.
— Годувати вовків небіжчиками — це тутешній звичай, але в Тибеті є подібний звичай годувати небіжчиками орлів. Однак, якщо ти винищиш тут усіх вовків, чи тутешні люди не будуть тебе ненавидіти?
— В Орхоні вовків дуже багато, хіба ж їх можна всіх винищити? Уряд нині закликає скотарів убивати вовків, кажуть, що вб’єш одного вовка — вбережеш сто баранів, а задавиш лігво цуценят — вбережеш десять отар овець. Я, вважай, ще небагато вбив вовків. От у колгоспі Баянґов є герой, який навесні минулого року знищив п’ять вовчих лігв — майже стільки, скільки я за десять років! У них у колгоспі багато немісцевих, багато монголів з північного сходу, тому там багато хто вбиває вовків і вже їх залишилося мало.
— А як у них там розвивається скотарство? — запитав Чень Чжень.
— Ніяк, набагато гірше, ніж у нашому господарстві. У них пасовища погані, забагато зайців та щурів.
Накинувши плащ, Чень Чжень вибіг надвір подивитись на Ерлана. Той лежав за ворітьми загону й доїдав мертве ягня, якого до цього вже оббілували. Навесні завжди кожні три-п’ять днів помирали деякі ягнята — чи то від хвороб, чи від холоду й голоду, тож вони були найкращою їжею для собак, причому степові собаки їли тільки оббілованих ягнят і ніколи не кидалися на живих. Однак Чень Чжень помітив, що Ерлан, хрумкаючи маслачками мертвого ягняти, в той же час позирає на живих, які, граючись, стрибають у загоні. Чень Чжень покликав його, але він навіть не підняв голови, продовжуючи лежати й обгризати м’ясо, тільки злегка поворухнув хвостом. А Хуанхуан та Еле відразу ж підбігли до Ченя й позакидали свої передні лапи йому на плечі. Виявилося, що Ян Ке з хлопцями вже забинтували Ерлана, однак було схоже, що бинти дошкуляють йому і він постійно хоче стягнути їх зубами, а рани зализати своїм язиком. Судячи з його вигляду, його можна було знову брати з собою в гори.
Поївши м’яса й випивши ранкового чаю, Чень Чжень знову пішов просити сусіда Ґомбо підмінити їх. Ґао Цзяньчжун, побачивши, що Чень Чжень і Ян Ке намірилися все-таки дістати цуценят, теж ніби заразився «лихоманкою» розворушення вовчих лігв і, в свою чергу, пішов до сина Ґомбо просити його попасти замість нього один день корів. Адже здобутися на лігво вовченят в Орхонському степу — почесна справа.
Зрештою, вони вчотирьох, прихопивши інструмент і зброю, а також їжі на цілий день та двох собак, поспішили в напрямку гір Хар чулуут. Холод цієї весни накочувався лавиною, а відступав волоком. За останні 4–5 днів сонячне проміння так і не змогло пробити товстий шар хмар, і в похмурому степу обличчя скотарів поступово втратили свій пурпуровий відтінок, залишився тільки звичайний рум’янець, а паростки трави під снігом поступово ставали жовтими, мов накритий ковдрою порей зимової вигонки, — в них не було ні краплі зелені, тож навіть вівці не хотіли їх їсти. Обличчя Доржа, коли він побачив розідрані на клапті хмари, просвітліло, й він сказав:
— Останнім часом тримались морози, тож животи вовків спорожніли. Учора вночі собаки в таборі гавкали, мов скажені, — відсотків на вісімдесят можна стверджувати, що вовчі зграї тут.
Хлопці вже більше двох годин швидко просувалися вперед по залишених учора слідах копит, поки досягли тієї гірської ущелини, зарослої густим колючим чагарником. Устромлена всередину закупореного отвору лопата була на місці, а на приступці перед отвором з’явилися свіжі сліди від великих вовчих лап. Проте ні земля, якою вони вчора засипали вхід, ні камінь перед ним не були порушені — очевидно, вовчиця, повернувшись сюди й побачивши лопату, злякалась і втекла. Обидва собаки, досягнувши цього місця, виявили надзвичайне збудження — опустивши голови, вони обнюхували все навколо, мов щось розшукуючи. Особливо нервувався Ерлан, очі якого були сповнені пристрасного бажання взяти реванш. Чень Чжень простягнув руку, вказуючи на сусідній гірський схил, і двічі крикнув: «Ату, ату!» Собаки миттю розділилися й двома різними дорогами побігли туди, принюхуючись до вовчих слідів. Хлопці ж, усі четверо, пішли до іншого входу до печери. Там також з’явилися свіжі вовчі сліди, однак загородка із землі й каміння не була порушена. Дорж запропонував їм також розділитися й обшукати інші входи до печери, однак уже на другому колі пошуків вони почули гарчання й гавкіт собак з північного боку схилу, тож покинули свої пошуки й помчали туди; Чень Чжень устиг висмикнути й прихопити з собою свою залізну лопату.