Едді перестрибнув через паркан, незграбно приземлився, розпластавшись на землі, скочив на ноги і став перед Сюзанною. Юк гавкав безперестану.
— Сьюз! Що? Що таке? — Він машинально потягнувся до Роландового револьвера, але рука намацала пустку. Схоже, револьвери не потрапили з ними в тодеш.
— Отам! — закричала вона, показуючи через дорогу. — Там! Бачиш його? Будь ласка, Едді, скажи, що ти його бачиш!
Едді мов огнем обсипало. Він побачив голого чоловіка з величезним шрамом після розрізу й зшивання, що міг бути лише розтином патологоанатома, не інакше. Інший чоловік — живий — купив газету в кіоску поряд, глянув, чи нема машин, і перейшов через Другу авеню. Хоч дорогою він розгортав газету, щоб пробігти очима заголовки, Едді помітив, що він обійшов мерця. „Так, як люди оминають нас“, — подумав він.
— Була ще одна, — прошепотіла Сюзанна. — Жінка. Вона йшла. І ще той хробак. Я бачила, як з неї виповз хробак…
— Подивіться праворуч, — напружено сказав Джейк. Він стояв на одному коліні й гладив Юка, щоб той заспокоївся. У другій руці він тримав щось пожмакане й рожеве. Був блідий, як м'який сир.
Вони повернули голови. До них повільно брела дитина. Зрозуміти, що це дівчинка, можна було лише за червоною з синім сукенкою, в яку вона була вдягнута. Коли вона підійшла ближче, Едді побачив, що синій насправді був кольором морської хвилі. Червоні плямки виявилися маленькими вітрильниками кольору льодяників. Її голову розплющило в якійсь тяжкій аварії, та так, що вона стала ширша, ніж довша. Її очі були розчавленими виноградинами. На руці висіла біла пластикова сумочка. Найкраща дівчача сумочка, „я-збираюся-потрапити-в-аварію-але-не-знаю-про-це“.
Сюзанна втягнула повітря, щоб закричати ще раз. Пітьма, яку вона раніше лише відчувала, тепер була майже видимою. І дотикальною. Вона тиснула на неї, як шар землі. Але вона закричить. Вона мусить закричати, інакше збожеволіє.
— Ні звуку, — прошепотів Роланд їй на вухо. — Не турбуй її, бідну розгублену істоту. Заради твого життя, Сюзанно!
Крик зірвався з Сюзанниних уст довгим притлумленим стогоном.
— Вони мертві, — тонким, ледь стримуваним голосом сказав Джейк. — Обоє.
— Заблукані мерці, — пояснив Роланд. — Я чув про них від батька Алана Джонса. Напевно, то було невдовзі по тому, як ми повернулися з Меджису, тому що небагато часу лишалося до… як ти казала, Сюзанно? До того, як розверзлася пащека пекла. Саме Вогненний Кріс попередив нас, що в стані тодешу можна побачити мерців. — Він махнув рукою на той бік вулиці, де досі стояв голий чоловік. — Такі, як він, померли зненацька, навіть не збагнувши, що з ними сталося, або просто відмовляються це визнати. Рано чи пізно вони підуть далі. Не думаю, що їх багато таких.
— Дякувати Богові, — сказав Едді. — Це як із того кіно Джорджа Ромеро про зомбі.
— Сюзанно, куди поділися твої ноги? — спитав Джейк.
— Не знаю, — сказала вона. — Були й нема. Вмить кудись щезли. — Вона відчула на собі погляд Роланда і повернулася до нього. — Щось цікаве побачив, любий?
— Ми ка-тет, Сюзанно. Розкажи нам, що сталося.
— На що ти, в біса, натякаєш? — спитав Едді. Він міг би сказати й більше, але не встиг, бо Сюзанна взяла його за руку.
— Розкусив мене? — спитала вона в Роланда. — Добре, я розповім. Згідно з он тим модним годинником, я не помітила, як кудись поділося сім хвилин, поки чекала вас, хлопці. Сім хвилин і мої нові чудові ноги разом з ними. Я не хотіла вам казати, тому що… — вона затнулася, але продовжила. — Тому що боялася, що втрачаю розум.
„Ні, ти не цього боялася, — подумав Роланд. — Не зовсім цього“.
Едді пригорнув її до себе й поцілував у щоку. Потім нервово зиркнув на голий труп (на щастя, дівчинка з розчавленою головою вже побрела Сорок шостою вулицею в бік будівлі ООН) і перевів погляд на стрільця.
— Якщо те, що ти казав раніше, Роланде, правда, то час, який перестрибує вперед, — це галімо. Що, як замість семи хвилин він перескочить на три місяці? Раптом наступного разу, коли ми сюди потрапимо, Кельвін Тауер уже продасть ділянку? Ми не можемо цього допустити. Бо та троянда, блін… та троянда… — На очі йому навернулися сльози.
— Це найкраща річ у світі, — тихо мовив Джейк.
— В усіх світах, — уточнив Роланд. Чи полегшало б Едді та Джейкові, якби він їм сказав, що цей стрибок у часі, найпевніше, стався в Сюзанниній свідомості? Що Мія на сім хвилин вийшла, роззирнулася, а потім знову пірнула в свою нірку, як панксатонський Філ у День бабака? Напевно, ні. Але на виснаженому Сюзанниному обличчі читалося: вона або знала, що відбувається, або здогадувалася. „Уявляю, яке це пекло для неї“, — подумав він.
— Якщо ми справді хочемо змінити хід подій, нам треба щось робити, — рішуче заявив Джейк. — Бо так ми не набагато кращі за тих мерців.
— Ще ми маємо повернутися до шістдесят четвертого року, — сказала Сюзанна. — Треба ж якось забрати звідти мої грошенята. Ми ж зможемо це зробити, правда, Роланде? Якщо в Каллагена є чорна Тринадцятка, вона ж слугуватиме нам дверима?
„Для чого вона справді слугуватиме, то це для зла, — подумав Роланд. — Для зла чи навіть чогось гіршого“. Але не встиг він і слова вимовити, як зателенькали дзвіночки тодешу. Перехожі на Другій авеню не почули їх так само, як не бачили людей, що скупчилися біля огорожі, але труп на іншому боці вулиці повільно підняв свої мертві руки й затулив ними мертві вуха, кривлячи рота в гримасі болю. А потім він став прозорим.
— Тримайтеся одне за одного, — наказав Роланд. — Джейку, вчепися в Юкову шерсть, міцно! Не думай про те, що йому буде боляче!
Джейк послухався. Мелодія дзвіночків, прекрасна і болюча, угризалася йому в голову.
— Неначе свердлом у зубний канал без новокаїну, — проговорила Сюзанна. Вона повернула голову і на якусь мить побачила пустир, бо паркан став прозорим. За ним була троянда. Її пелюстки вже стулилися, але досі пропускали тихе розкішне світіння. Вона відчула, як Едді обійняв її за плечі.
— Тримайся, Сьюз, хай там що, тримайся.
Вона вхопила Роланда за руку. Ще мить по тому Друга авеню була в неї перед очима, а потім усе зникло. Передзвін поглинув цілий світ, і вона летіла крізь сліпу темряву, відчуваючи на плечі руку Едді й свою долоню в Роландовій руці.
Коли темрява нарешті відпустила їх, вони опинилися на віддалі сорока футів від свого табору. Джейк повільно сів, потім повернувся до Юка.
— Ти в порядку, малюк?
— Юк.
Джейк погладив шалапута по голові й озирнувся на своїх друзів. Усі були на місці. Хлопчик полегшено зітхнув.
— Що це? — спитав Едді. Коли почався передзвін, Едді взяв Джейка за другу руку. Тепер між їхніх переплетених пальців лежав якийсь зібганий рожевий предмет. На дотик наче тканина і водночас — як метал.
— Не знаю, — чесно відказав Джейк.
— Ти підняв це на пустирі, коли закричала Сюзанна, — сказав Роланд. — Я бачив.
Джейк кивнув.
— Так, мабуть. Тому що воно лежало там, де я знайшов ключ.
— Що це таке, котику?
— Якась сумка. — Він підняв річ за шворки. — Я б сказав, що це моя сумка для боулінгу, але вона лишилася в боулінг-клубі, з моїм м'ячем усередині. В тисяча дев'ятсот сімдесят сьомому році.
— Що на ній написано? — спитав Едді.
Але розібрати напис вони не змогли. Хмари знову зімкнулися, а місяць не світив. Повільною й непевною ходою, як інваліди, вони рушили до табору разом. На місці Роланд розклав багаття. І в його світлі вони змогли нарешті прочитати, що було написано на рожевій сумці для боулінгу.
У „МІДВОРЛД [32]-ЛЕЙНЗ“ МОЖЛИВІ ЛИШЕ СТРАЙКИ», промовляв напис.
— Це неправильно, — сказав Джейк. — Майже, але не зовсім. На моїй сумці було написано «У „Мідтаун-лейнз“ можливі лише страйки». Тіммі подарував її мені того дня, коли я вибив два-вісімдесят-два. Він ще сказав тоді, що, якби я був старший, він поставив би мені пиво.
— Стрілець, який грає в боулінг, — сказав Едді й похитав головою. — Дива, та й годі.
Взявши сумку, Сюзанна провела по ній долонями.
— Що це за тканина? На дотик наче метал. І важезна.
Здогадуючись, у чому призначення сумки, хоча й не маючи уявлення, хто (чи що) залишив її для них, Роланд наказав: