— Думаю, це частина вистави! — вигукнув він.
— Атож, і я так думаю, — сказав Бенні Слайтмен.
Люди шалено аплодували. Роланда підняли й пронесли через весь натовп десятки охочих рук. Свої руки він здіймав до зірок. Його груди здіймалися й опадали, як ковальський міх. Едді, весело й недовірливо примружившись, спостерігав, як стрільця несло до них, наче на гребені хвилі.
— Роланд співає, Роланд танцює, а на додачу до всього Роланд пірнає зі сцени в юрбу шанувальників, наче Джої Рамоне. [36]
— Любчику, ти про кого? — спитала Сюзанна.
— Та пусте, — похитав головою Едді. — Але таке вже ніхто не перевершить. Це точно кінець гулянки.
І він не помилився.
За півгодини четверо вершників повільно їхали головною вулицею Кальї Брин Стерджис. Один з них був загорнутий у важку накидку-саліде. У морозне повітря з ротів людей і коней виривалися хмарки пари. Небо ряхтіло холодним розсипом діамантів, серед яких найяскравіше горіли Стара Зоря і Стара Мати. Джейк уже поїхав зі Слайтменами до Айзенгартового «Рокінг Б». Трійцю його друзів повів до себе Каллаген, який зараз їхав верхи трохи попереду. Але передовсім наполіг на тому, щоб Роланда загорнули у товсту ковдру.
— Ти ж казав, до твого дому менше милі… — запротестував було Роланд.
— Не кажи дурниць, — відрубав Каллаген. — Хмари розвіялися, ніч стала така холодна, наче от-от піде сніг, а ти танцював таку комалу, якої я зроду не бачив, за всі роки свого життя.
— І скільки ж це років? — поцікавився Роланд.
Каллаген тільки головою похитав.
— Правду кажучи, стрільцю, я не знаю. Єдине — коли я потрапив сюди, була зима тисяча дев'ятсот вісімдесят третього року і минуло дев'ять років по тому, як я залишив містечко Джерусалемз-Лот. Дев'ять років по тому, як я отримав оце. — Він підняв руку зі шрамом.
— Схоже на опік, — сказав Едді.
Каллаген кивнув, але більше на цю тему не сказав ані слова.
— Хай там як, тут час інакший. Ви, певно, й самі це добре знаєте.
— Він дрейфує, — кивнула Сюзанна. — Як сторони світу.
Роланд, уже загорнутий у ковдру, дав Джейкові останні вказівки… і ще дещо. Коли якась річ переходила зі стрільцевих рук до рук учня, Едді почув брязкіт металу. Можливо, трохи монет.
Джейк і Бенні Слайтмен пліч-о-пліч розчинилися в темряві. Джейк повернувся і махнув рукою на прощання. Едді відповів йому помахом, і, на його власний подив, защеміло серце. «Та ти ж йому не батько», — подумав він. То була правда, але щем у серці від цього не зник.
— Роланде, з ним усе буде гаразд? — Жодної іншої відповіді, крім ствердної, Едді й не сподівався. Він лише хотів, щоб Роланд пролив трохи бальзаму на його душу й зняв той щемкий біль. Тим тривожнішим виявилося стрільцеве мовчання.
Після тривалих роздумів Роланд відповів:
— Будемо сподіватися.
І більше не зронив ні слова про Джейка Чемберза.
І от вони стояли перед церквою Каллагена, довгою й простою спорудою з брусів, над дверима якої висів хрест.
— Чиїм іменем ти її називаєш, панотче? — спитав Роланд.
— Світлої Діви Марії.
Роланд кивнув.
— Непогано.
— Відчуваєте? — спитав Каллаген. — Хтось із вас це відчуває?
Потреби пояснювати, про що він говорить, не було.
Цілу хвилину Роланд, Едді й Сюзанна мовчали. Зрештою Роланд похитав головою.
Каллаген вдоволено кивнув.
— Воно спить. — Трохи помовчавши, він додав: — Дякувати Богові.
— Але щось там таки є, — сказав Едді й кивнув у бік церкви. — Це схоже на… не знаю, наче якась важкість, якийсь тягар.
— Так, — кивнув священик. — Як тягар. Це жахливо. Але зараз воно спить. Слава Богу. — І він накреслив у морозному повітрі хрест.
Проста ґрунтова стежка (але доглянута й обкладена охайними окрайками) вела до іншої дерев'яної споруди — будинку священика.
— Ти розповіси нам сьогодні свою історію? — спитав Роланд.
Каллаген глянув на зморене худе обличчя стрільця й похитав головою.
— Ані слова, сей. Навіть якби ти був повен сил. Моя історія не для нічної пори. Завтра за сніданком, перш ніж ви з друзями вирушите у своїх справах. Годиться?
— Еге ж, — сказав Роланд.
— А що, як воно прокинеться вночі? — спитала Сюзанна, киваючи на церкву. — Прокинеться й відправить нас у тодеш?
— То підемо в тодеш, — відповів Роланд.
— Сподіваюся, ти знаєш, як з тією штукою вчинити? — поцікавився Едді.
— Можливо, — відказав Роланд.
Вони пішли стежкою до будинку, разом з Каллагеном, який органічно вписався в їхню компанію.
— Це пов'язано з тим старим манні, з яким ти сьогодні балакав? — не вгавав Едді.
— Можливо, — повторив Роланд і глянув на Каллагена. — Скажи, отче, а воно коли-небудь відправляло тебе у тодеш? Ти ж знаєш, що означає це слово?
— Знаю, — кивнув Каллаген. — Двічі. Одного разу мене закинуло до Мексики, в маленьке містечко Лос-Сапатос. А вдруге… як я думаю… до Замку Короля. І тоді, вдруге, мені дуже пощастило, що я звідти повернувся.
— Якого короля? — спитала Сюзанна. — Артура Ельда?
Каллаген похитав головою. Шрам на його чолі світився у зоряному сяйві.
— Не варто говорити про це вночі. — Він зажурено подивився на Едді. — Вовки йдуть. Одне це вже досить кепсько. І тут з'являється молодий чоловік, який каже мені, що «Ред Сокс» знову продули «Ворлд Сіріез», і кому… «Метсам»?
— На жаль. — І дорогою до будинку Едді розповідав про фінал гри, яку Роланд мало розумів, хоч вона й нагадувала йому очки (за іншою версією назви — ворітця).
У Каллагена була хатня робітниця. Її самої ніде не було видно, але на плиті стояла каструлька з гарячим шоколадом.
Поки всі ласували напоєм, Сюзанна сказала:
— Роланде, Залія Джефордс розповіла мені те, що може тебе зацікавити.
Стрілець питально звів брови.
— З ними живе дід її чоловіка. Кажуть, що він найстаріший з-поміж усіх мешканців Кальї Брин Стерджис. Тіан і старий роками не ладнають один з одним… Залія вже навіть не пам'ятає, з чого все почалося, так давно вони погиркалися… але сама Залія з ним у дуже добрих стосунках. Вона каже, що за останні кілька років він геть одряхлів, проте бувають дні, коли він цілком ясно мислить. І він стверджує, що бачив одного з Вовків. Мертвим. — Вона на мить замовкла. — І заявляє, що вбив його власноруч.
— Неймовірно! — вигукнув Каллаген. — Ти серйозно?
— Так. Принаймні Залія говорила серйозно.
— Це варто почути, — сказав Роланд. — Це трапилося під час останнього набігу Вовків?
— Ні, — відповіла Сюзанна. — І навіть не передостаннього разу, коли навіть Оверголсер ще був немовлям у пелюшках. Перед передостаннім.
— Якщо вони приходять раз на двадцять три роки, то це було майже сімдесят років тому, — сказав Едді.
Сюзанна кивнула.
— Уже тоді він був дорослим чоловіком. Він розповів Залії, що їхній мойт стояв на узбіччі Західного шляху й чекав появи Вовків. Я не знаю, що таке мойт…
— П'ятеро-шестеро людей, — сказав Роланд, киваючи над своїм шоколадом.
— Хай як, Тіанів дід був одним з них. І вони вбили Вовка.
— Що то була за істота? Як вона виглядала без маски? — засипав її питаннями Едді.
— Про це вона нічого не казала, — відповіла Сюзанна. — Але ми повинні…
Її перервало довге й гучне хропіння. Едді з Сюзанною ошелешено повернулися й побачили, що стрілець заснув. Його підборіддя опустилося на груди, руки були схрещені, неначе він поринув у сон, думками досі витаючи навколо танцю. І рису.
Кімната для гостей у будинку була тільки одна, тож Каллаген розділив своє ліжко з Роландом. Так Едді й Сюзанна отримали своєрідний медовий місяць: першу ніч разом наодинці, в ліжку, під дахом. І жодна втома не завадила б їм скористатися з цієї нагоди. Опісля Сюзанна миттєво заснула. Едді ще трохи полежав без сну. Повагавшись, він звернув свої думки до Каллагенової охайної церковки, намагаючись дістатися своїм розумовим чуттям до речі, що лежала всередині. Можливо, то була не надто добра думка, але бажання спробувати було непереборним. Та думки наштовхнулися на пустку. Чи то пак, пустку перед чимось.