— Такий великий, дужий, міцний чоловік! Куля не зачепила вас, лише ковзнула вздовж скроні й на якийсь час паралізувала. Я чула про таке раніше, це називається струс мозку. Абел Воткінс так убивав білок, він казав «присмажити шкірку». Вам трохи присмажили шкірку, сер, але з часом усе минеться. Ви зараз почуваєтеся набагато краще, хіба ні? Просто лежіть спокійно, а я прикладатиму вам до голови холодний компрес. Гадаю, ви не знаєте мене. Нічого дивного. Я приїхала на потязі з Алабами, щоб відвідати сина. Дорослий чоловік! Боже, дивлячись на нього, ніколи не скажеш, що він колись був немовлям! Ось мій син, сер!
Жінка упівоберта подивилася знизу вгору на рослявого чоловіка. На старому обличчі засяяла горда, щаслива усмішка. Старенька простягнула вкриту набряклими жилами руку і взяла синову долоню. Потім, приязно всміхаючись до хворого, намочила носовичок у залізному вмивальнику з кімнати очікування і приклала її до Бакової скроні. Старенька виявилася доброзичливо-балакучою, як більшість людей її віку.
— Ось уже вісім років, — вела вона далі, — я не бачила сина. Мій племінник, Елькана Прайс (він працює провідником на залізниці), допоміг мені дістатися сюди. Я залишуся тут на тиждень, потім він відвезе мене додому. Ви подумайте лишень, мій маленький хлопчик став офіцером, начальником поліції цілого міста! Це щось на кшталт констебля, так? Я не знала, що він офіцер, він не розповідав такого у листах. Гадаю, боявся, що старенька матуся хвилюватиметься через небезпечну роботу. Але Боже мій! Я ніколи не була боягузкою. Куди там! Я почула постріли, коли виходила з вагона, помітила димок над станцією і пішла просто туди. Там я у вікно побачила синочка. Я відразу його впізнала. Він зустрів мене у дверях і мало не задушив у обіймах. А на підлозі лежали ви, сер, як той труп. Я нахилилась подивитися, чим можна зарадити.
— Гадаю, я зможу сісти, — сказав контужений. — Мені вже набагато краще.
Він сів, досі почуваючись невпевнено, і прихилився до стіни. Це був бувалий чолов'яга, міцний і прямий. Його впевнені та проникливі очі, здавалося, прикипіли до обличчя рослявого чоловіка, який стояв біля лавки. Баків погляд ковзнув від обличчя чоловіка до значка начальника поліції на його сорочці.
— Так, так, ви скоро зовсім одужаєте, — сказала старенька, поплескавши хворого по руці, — якщо тільки перестанете чинити так, що іншим доводиться у вас стріляти. Синочок розповів мені про вас, сер, поки ви без тями лежали на підлозі. Не ображайтеся на стару жінку за те, що вона пхає носа в чужі справи і береться повчати дорослого чоловіка. І не тримайте зла на мого сина за те, що він у вас стріляв. Офіцер має стояти на сторожі закону, це його обов'язок, а той, хто коїть зло і живе не по справедливості, має страждати. Не звинувачуйте мого сина, сер, він ні в чому не винен. Він завжди був хорошим хлопчиком, хорошим і залишився, а ще добрим, слухняним і вихованим. Дозвольте мені дати вам пораду, сер, — не чиніть так більше, станьте порядною людиною, не пийте надміру, живіть мирно і щасливо. Тримайтеся подалі від поганої компанії, чесно працюйте і спокійно спіть.
Літня речниця натрудженою рукою у чорній рукавичці обережно торкнулася грудей чоловіка, з яким вона розмовляла. На старому зморщеному обличчі був відкритий і серйозний вираз. Жінка сиділа у вицвілій чорній сукні та старомодному капелюшку — людина наприкінці довгого життя, уособлення мудрості й досвіду. Одначе чоловік, до якого зверталася жінка, дивився вгору, очікуючи на відповідь мовчазного сина старенької матері.
— Що скаже начальник поліції? — запитав він. — Чи згоден він із такими порадами? Я сподіваюся, він нарешті заговорить і скаже, що думає з цього приводу.
Високий чоловік на хвильку зам'явся. Покрутив пальцями поліцейський значок, обійняв однією рукою стареньку і ласкаво притис її до себе. Та всміхнулася всепрощаючою материнською посмішкою і, коли той нарешті заговорив, поплескала засмаглу синову руку скоцюбленими пальцями в рукавичці.
— Я скажу так, — почав він, дивлячись просто у вічі пораненого, — якби я був на твоєму місці, то прислухався б до цієї поради. Якби я був п'яницею, гульвісою, людиною без сорому і надії, я б учинив так, як радять тобі. Якби ми з тобою раптом помінялися місцями, я б сказав: «Начальнику поліції, я ладен заприсягнутися чим завгодно, тільки дай мені другий шанс. Я кину пиячити і стріляти в мирних людей, я буду порядним громадянином, працюватиму і ніколи більше не клеїтиму дурня. Боже, поможи мені!» Ось що сказав би я, якби ти був начальником поліції, а я — тобою.