Йому вдалося здивувати цього прямолінійного дядька. У того в очах майнула стурбованість, але він не запитав про джерело інформації. Очевидно, розумів, що відповіді все одно не отримає.
- Будь-які додаткові подробиці? Тип атаки? Місце? Час?
- Я їх не знаю. Проте маю інформацію про місцезнаходження диверсійної групи, яка планує здійснити напад. Я повинен негайно повідомити українців, щоб ті могли їх зловити, перш ніж ті рушать.
- Розумію. Де майор Вайман?
- Як я сказав...
- Мені потрібні факти, а не версії подій.
Ференц відкрив рота, але утримався від відповіді. Вони підпорядковувалися одному міністерству, але були максимально віддалені один від одного.
- Послухайте, пане, – сказав Толяк, не дозволяючи тиші тривати надто довго. – Мене потрібно детально поінформувати про ситуацію. Розумієте? Детально. Охорона президента входить до моїх повноважень.
- Будь ласка, поговоріть про це з моїм шефом, полковником Малішевським, – сказав Ференц. Час прискорився. – Мені справді треба йти.
На мить у нього склалося враження, що Толяк зупинить його — силою, якщо не зможе вчинити інакше, — або що він почне посилатися на довіреність прем’єр-міністра, що стане наполягати, кричати, здійме галас і, нарешті, буде погрожувати арештом. ...
Нічого подібного не сталося. Неочікувано Толяк зробив крок назад.
- Продовжуйте, пане, – сказав він. – Будь ласка, повідомте мене, коли це буде можливо. Удачі.
Лише коли Ференц вийшов на вулицю, здивування покинуло його. Дивно. Ніяк не здавалося, що співбесідник здасться. Однак той його відпустив, фактично проігнорувавши інформацію про напад. Людвік сів у розбовтану "сузукі" (останній справний автомобіль, який мав у своєму розпорядженні Київський відділ військової розвідки Республіки Польща) і набрав один із перших номерів з телефонної книги апарату.
- Вадим? - запитав він. — Треба терміново поговорити. До мого прибуття пропоную поставити в готовність дві тактичні групи. Посилені.
Етап 2
- Всім, всім, всім. Інцидент на Пардалувце. Хтось є поруч? – пролунав у гучномовці голос чергового.
Кшептовський взяв мікрофон. Він встиг забути, що щойно закінчив службу. Вдома й так було мало що робити.
- Докладає два чотири. Я на Бронєвського, сказав він. – Що там трапилося?
- Два чотири, ти все-таки вже після...
- Говори.
- Вулична бійка. Свідок каже, що двоє п'яних типів б'ють жінку.
Кшептовський зітхнув. У розпал сезону йому часто доводилося бруднити руки в таких справах. Він з цим змирився. Його вже не дивувало те, як мало зусиль йому знадобилося. Він хотів бути поліцейським низького рівня, і він ним став. У домовленості були незаперечні переваги.
- Я під’їду, – оголосив він. – Вкажіть конкретне місце.
Черговий повільно прочитав адресу.
- Тільки будь обережний, два чотири. – У голосі поліцейського була якась стриманість. – Нам не потрібні додаткові клопоти.
- Кінець зв'язку.
Звичайно, тип не мав на увазі, щоб Кшептовський був обережним. Швидше, він боявся за інших; злочинців або навіть свідків. Він добре знав можливості свого співрозмовника. Майже двометровий зріст і вага в сто двадцять кілограмів, уродженець Закопане в основному складався виключно з м’язів, сухожиль і примхливого характеру. Однак, хоча він щодня застосовував насильство, він насправді ненавидів його. Він надто багато його бачив, і не тільки у власному виконанні. Він відчував особливу ненависть (у прямому сенсі) до чоловіків, які використовують свою фізичну перевагу проти жінки.
Кшептовський прискорив, перетнув перехрестя з Анталувкою і через деякий час повернув праворуч на Пардалувку. Будинки як з-під однієї матриці, нові, банальні, але, принаймні, доглянуті. Він припаркувався на тротуарі і вийшов. Тиша. Сім'я з кількох цеперов[5] входить до магазину. Кілька припаркованих машин, більшість з них з іноземними номерами. На тротуарах брудні купи відгорнутого снігу. Брудне небо, вкрите всюдисущим смогом.
Він почув крик, короткий, різкий, загрозливий. Йому відповіла інший, вищий, жіночий, ніби благальний. Кшептовський не міг розібрати слів, але зміст був зрозумілий. Він попрямував туди. Бічна вулиця виявилася короткою, шість адрес.
Ззаду, з правого боку, стояв "мерседес" з російською реєстрацією. До нього спиною, майже втиснувшись у двері, стояла молода жінка в одній білизні й боса. У неї було розпатлане волосся, великий синець під оком, з носу капала кров. Навпроти здоровань із налитим червоним обличчям саме підняв кулак, щоб ударити ще раз. Поруч із ним колега, вищий і навіть міцнішої статури (Кшептовський помітив це, бо, незважаючи на мороз, обидва чоловіки були одягнені лише у футболки та труси-боксери) тримав жінку за руку, практично знерухомивши її та виставивши на удар свого приятеля. У тої вже не було сил боротися. Якщо він збирався врятувати її від тривалого й болісного перебування в лікарні, треба було зробити це зараз.