– Я скоро йому подзвоню.
– Краще зустрітися особисто.
– Можливо, майор…
- Ви. Нехай Вайман стереже джерело. В разі чого, скажи, що це моя рекомендація. Якщо у вас виникнуть проблеми, дай мені знати. Я поговорю з Вадимом.
– Проблем не передбачаю.
- Ти ніколи не відомо.
- Звичайно.
– У мене теж є дещо для вас, – після хвилини важкого мовчання заявив Малішевський. Ференц гостро відчував, що час вислизає крізь його пальці. – До Києва приїхав якийсь полковник Толяк із СВК[1]. Заступник директора.
– Щось я чув…
– Формально його завдання – забезпечити безпеку візиту президента, який не дозволив собе вмовити не їхати... – в очах Малішевського виднілася апатія.
– Скільки він знає?
- Поняття не маю. Ніхто не любить ділитися інформацією.
Ференц міг багато сказати з цього приводу. Малішевський завжди наполягав надавати іншим агентствам лише те, що справді необхідно, і навіть менше, якщо це можливо. Мораль Калі[2] існувала між службами, і, в основному, була піднятою до рівня офіційної процедури.
- Що мені сказати Толяку?
- Співпрацювати. Більше нічого.
- Справді? Чи не варто говорити про загрозу?
- Якщо так, то зробіть це наодинці, – відповів Малішевський, подумавши.
Дуже цікаво. Глава відомства дав зрозуміти, що не довіряє афілійованим з посольством спецслужбам.
Ференц утримався від коментарів.
- До речі, – продовжив полковник, – стежте за ним.
- Щось конкретне?
Малішевський знову явно завагався.
- Він особлива людина, – нарешті сказав він. – Політично стоїть дуже високо. Був у відставці, тепер ввже стоїть на ногах міцно. Він грає трохи проти течії.
- Сенс?
- Це означає, що охорона візиту президента – не єдине його завдання.
- Ще щось?
- Просто дивись. Можливо, настає час кадрової перевірки.
Ференц заплющив очі. Події трирічної давності яскраво постали перед його очима. Серія катастроф, які були спричинені його нерозсудливістю, і які були виправлені лише тому, що нинішній співрозмовник вважав за потрібне допомогти йому. Він не сподівався повернути свій борг до кінця служби. Чи міг Толяк про це знати? Малішевський запевнив його, що про мінську помилку знають лише вони двоє, а в газетах немає жодного сліду. Ференцу дуже хотілося в це вірити.
- Розумію. Я мушу йти.
- Йди.
Екран потемнів. Ференц підвівся, задумавшись. Співпрацювати. Дотримуватись інструкцій. Не висуватися. Уважати на типа. При цьому робити свою справу. Як це просто.
Він повільно піднявся на перший поверх, проминув інші ворота з озброєною охороною, кивнув одному з помічників начальника установи, а потім увійшов до конференц-зали.
Атмосфера була насичена напругою, що висіла в повітрі.
Посол, ставний чоловік років сорока, стояв на чолі столу. Він навіть кивнув у знак привітання, коли побачив Ференца, хоча діапазон руху можна було виміряти в мікронах. Решту місць зайняла група з півтора десятка жінок і чоловіків, які складали штат більшості польських спецслужб з абревіатурами із трьох літер. Людвік усіх знав, ні з ким не дружив. Кожен, в основному, жив окремо.
Навпроти посла сидів чоловік із трохи сивим волоссям на скронях — його Ференц бачив уперше в житті. Міцної статури, пружний, із виразним обличчям, яке, здавалося, повільно розтягувалося в посмішку. Теж службовець, але неординарний. Нестандартний мислитель. Активний і лютий.
Ференц засміявся сам собі з цього незграбного, нашвидку складеного аналізу. Тип міг би бути клерком у другорядному відділі посольства, але ходив у спортзал. І він народився з похмурим виразом обличчя.
- Пане Ференц, де пан Вайман? – гаркнув посол. Людвік намагався його зрозуміти: робота найвищого рангом дипломата в країні, якій загрожувала війна (який також був представником країни, якій, можливо, також загрожувала війна), мабуть, була схожа на танець на канаті, підвішеному над прірвою. Охорона об’єкта на випадок російської атаки, евакуація сімей, знищення документів, накопичення палива, їжі, води та медикаментів… Він знав, що посол намагався не нехтувати підготовкою, брав у багатьох захлдах особисту участь і працював дуже зверх норми. Він виглядав дуже втомленим. І мав право бути у поганому настрої.
Він чоловікові, м’яко кажучи, не заздрив. Однак вони обидва зрозуміли, що він не зобов’язаний давати пояснення.
2
"Якщо хтось забирає корів Калі, то це поганий вчинок. І він добрий, якщо Калі забирає чиїхось корів". Ця цитата з книги "У пустелі та джунглях" Г. Сенкевича чудово ілюструє лицемірство, яке зазвичай називають "моральністю Калі". Вона означає подвійну систему оцінки дій залежно від того, хто їх здійснює. Результатом такої моралі є відсутність довіри.