–… Не знаю чому, але ваш Іван викликає в мене серйозну стурбованість. По-перше, він належить до так званої групи ризику: самотній білий чоловік, вік – за п’ятдесят, зловживає алкоголем. Два роки тому він чомусь лежав у психлікарні. Додайте до цього історію з його рідним братом, який, якщо не помиляюся, застрелився.
– Так, місіс Сандро, ви праві. За словами Івана, його брат був офіцером, був на війні в Ipaку і там його контузило. Повернувшись додому, він почав пити і застрелився, цілком імовірно, в стані білої гарячки.
Вона на мить заплющила очі:
– Щось з вашим Іваном не так. Лише б він услід за братом не надумав накласти на себе руки. Не забувайте: суїцидність має спадкові корені! Моя інтуїція підказує, що з Іваном потрібно працювати дуже обережно.
– О’кей, місіс Сандро, буду обережним. Однак насмілюсь заперечити – Іван абсолютно холодний чоловік, я б відніс його до класу земноводних, він щось на зразок ящірки чи тритона. Щоб накласти на себе руки, потрібні сильні емоції, пристрасті, ідеї. Іван же, пробачте, ні риба, ні м’ясо. Йому від нас потрібні лише листи для адвокатів. Знаєте, скільки в нього позовів у міських судах?! П’ять! – Я підняв руку з розчепіреними пальцями і, перераховуючи, загинав кожен палець. – Два позови щодо травм на будівництві: він звинувачує будівельні компанії, де працював, що вони нехтують правилами безпеки. Далі: позов до автомобільної аварії – не сумніваюся, що цю аварію він підлаштував. Ще позов проти міської влади – через те, що він впав на ескалаторі в метро, мабуть, був п’яний. І один позов до супермаркета: він купив там несвіжий йогурт і отруївся ним, що у результаті нібито призвело до видалення апендикса. Він – вимагач і симулянт, ось хто він. Такий тип ніколи не накладе на себе руки, скоріше будь-кого зажене в могилу! – Я закінчив свою трибунну промову з певним роздратуванням у голосі, бо мою думку, думку досвідченого психотерапевта, зовсім не враховують.
Сандра тим часом розглядала свої нігті з новим манікюром:
– Може, ви й праві, Германе. Але знаєте, у мене колись був пацієнт, також позбавлений будь-яких емоцій, з класу земноводних, як ви висловилися. Я працювала з ним більше року. Коли на одній сесії нам нарешті вдалося розколоти його душевний ліді проникнути в його таємницю, він зірвався з цього самого крісла, на якому ви зараз сидите, і заледве не задушив мене, – Сандра піднесла руки до свого горла, показуючи, як її намагалися задушити. – Германе, все ж таки поцікавтеся в Івана подробицями загибелі його брата.
ххх
– Послухайте, містере Іване, перестаньте вдавати дурня! Ви потрапляєте в автомобільні аварії, падаєте зі сходів, на вас завалюються шлакоблоки, у вас ламаються кістки, рвуться сухожилля, і ви жодного разу не задумалися, чому з вами це відбувається? Ви не бачите в цьому нічого надзвичайного? Ну добре, людина може потрапити в автокатастрофу, отримати травму на роботі, згоден, у житті всяке буває. Припустимо, після першого нещасного випадку людина не буде глибоко задумуватися про несправедливість долі, після другого зазвичай виникають питання. А у вас, Іване, нещасні випадки трапляються заледве не щомісяця. І ви жодного разу не спитали себе чи Бога – чому? Не знаю, чи ви читали Біблію, знамениту “Книгу Йова”, де праведник Йов після кожного удару звертався до Неба зі стогонами і криками. Але ви,ви?! Невже ви жодного разу не обурювалися такою жахливою несправедливістю?
– Ні. Я за натурою реаліст. Трапилося, отже, трапилося, нема чого філософію розводити, – сухо відповідав Іван.
– О’кей, вам наплювати на філософію, у Бога ви також, судячи з усього, не вірите. Але тоді скажіть: ви насправді впевнені, що вам за все повинні виплачувати грошові компенсації? Припустимо, людина отримала травму і втратила працездатність. Так, якийсь час, поки вона не відновиться, їй потрібна грошова допомога. Але ви, судячи з ваших же слів, на жодній роботі в Америці не затримувалися більше пів року – отримували чергову травму і відразу ж бігли до адвоката. Дивіться, що відбувається: ви купили в супермаркетізіпсований йогурт із простроченою датою, від якого, як ви запевняєте, у вас був сильний пронос. О’кей, буває. І ви, колишній хірург, який колись робив складні операції на відкритій черевній порожнині, злякалися проносу і побігли в лікарню до “швидкої допомоги”, де цей ваш візит зареєстрували. Потім, через місяць, у вас трапилося запалення апендиксу. Вам роблять легку операцію, видаляють його, і після цього ви подаєте позов у суд проти супермаркету, доводячи, що начебто через те отруєння йогуртом у вас сталося запалення апендиксу. Супермаркет, щоб не доводити справу до розгляду в суді, виплачує вам десять тисяч доларів! Важко повірити! При цьому ви вважаєте себе безневинною жертвою. Хронічний вимагач – ось хто ви, – підсумував я.