Іван нахмурився, його обличчям пробігла тінь розгубленості, навіть переляку.
– Ви хочете, щоб я більше до вас не приходив? – спитав він, його голос затремтів.
Він якось увесь стиснувся в кріслі; його очі, тьмяні після перепою, забігали. На його обличчі відобразилося щось від дитини – нещасної, яку всі покинули і яка нікому не потрібна.
– Ні, я зовсім не хочу цього. Певною мірою я вам навіть співчуваю, – буркнув я. – Але, розумієте, те, що ви робите… я не можу виправдати. Ви справді переконані, що маєте право на ці гроші? Ви дійсно вважаєте, що один ваш пронос коштує десять тисяч доларів?
І тут обличчя Івана, вкотре за цю сесію, змінюється. Вірніше, обличчя залишається нерухомим, лише трохи відкривається рот, губи викривлює дивна усмішка…
– Так, я впевнений, що вчиняю правильно. Так, мені всі винні, – його очі дивляться чи то на мене, чи крізь мене і бачать…
Що вони бачать, – ці тьмяні з перепою, холодні очі тритона, цієї ящірки, що завмерла на піску? Від його усмішки у мене пробігає спиною холод. У цю мить я чомусь не сумніваюся, що Іван здатний убити. І вб’є, вб’є з цією холодною, кривою усмішкою.
“Справжній соціопат, який не знає ні про закони моралі, ні любові”. Я мимохіть відштовхуюся ногами від підлоги, і моє крісло на коліщатах відкочується від цього суб’єкта подалі.
– Ви просили мене підготувати листа для вашого адвоката. Ось, будь ласка, – я простягаю йому конверт з логотипом нашої лікарні.
Іван бере конверт, кладе його до внутрішньої кишені свого старого піджака:
– Дякую, лікарю.
Дивиться на годинника і, побачивши, що вже пройшло сорок три хвилини, починає збиратися.
Я сиджу мовчки. Заради чого Іван поїхав з України, залишивши там матір, усіх рідних, поcаду хірурга і вже десять років тиняється в Нью–Йорку, наче вітер носить йoго як зім’ятий аркуш паперу будовами, судами і лікарнями?
Несерйозна, бездушна людина, – подумки ставлю йому остаточний діагноз, потискаючи на прощання його холодну руку.
Іване, вибач мені мою поверховість.
Глава 2
Перо моєї ручки знову крутиться навколо загадкового слова “кохання”. Незрозуміло, чому кохання, наче локомотив, тягне за собою весь цей бутафорський антураж – солов’їв, троянди, шампанське в льоді, усякі там сльози, ножі в серці? Хто винен у цьому? Бульварні романи? Кіно?
Я пригадую історію молоденької пацієнтки. Від дівчини пішов бой-френд. Прагнучи повернути його, вона зателефонувала йому і сказала, що ввімкнула газ, усі чотири комфорки: “Прощай, коханий, прощай навіки!”Але бой-френд був рішуче налаштований на розрив. Замість того, щоб кинутися рятувати подругу, він зателефонував у “911” і повідомив, що така така-то, за такою-то адресою збирається накласти на себе руки, вже ввімкнула газ.
Потрапивши до психлікарні, дівчина найбільше обурювалася “жахливою підлістю” свого колишнього хлопця. Так, без сумніву, він вчинив не по-джентельменськи. У будь-якому разі, драма, що красиво починалася, мала б так само красиво закінчитися: сльозами, хай навіть ляпасами. Але точно не психлікарнею, де бідолашну дівчину змушували приймати таблетки і протримали під наглядом цілий тиждень (на своє нещастя, газ для правдоподібності вона справді ввімкнула, гадаючи, що після телефонної розмови колишній коханий негайно примчить до неї).
Однак навіть у цій трагікомічній історії є свій пафос – ридання, погрози накласти на себе руки, пожежники і санітари, що приїхали й почали вдягати кисневу маску на обличчя до смерті переляканої дівчини.
Але що сказати про “кохання без галасу”, про кохання тихе, похмуре, що живе в хворій душі і, як ракова пухлина, пустило обширні метастази? Що сказати про кохання не голлівудське й не королівське, а про кохання невідомого і нікому не потрібного Івана, що нидіє на будовах Брукліна? Хто скаже слово про нього?
ххх
Нью-Йорк догорав в осінньому багрянці. Я припарковував машину і йшов до лікарні у натовпі перехожих, які вічно кудись поспішали.
Я не припиняв думати про Івана. Я відчував, що стою на порозі якоїсь його страшної таємниці, намагаюся туди проникнути, спуститися з ними сходиною нижче, але він, як фокусник-ілюзіоніст, водить мене навколо, зберігаючи при цьому байдуже обличчя.
Мeне мучили питання, десятки “чому”. Як пояснити його дивну поведінку? Так, без сумніву, він вимагач, намагається отримати гроші нечесним шляхом, вважаючи, що має на це моральне право.