Але, якщо глянути з цієї точки зору, то, мабуть, чверть населення США поводиться так само. Судяться через випадково вилиту на штани гарячу каву у кафе, через тарганів у готелі, за поплескування по плечі на роботі – сексуальне домагання. Зграя адвокатів завжди готова прислужитися таким псевдожертвам.
Однак у випадку з Іваном справа набагато складніша. Хоча б тому, що він насправді отримує травми. Я не раз звертав увагу на синці, порізи на його руках і обличчі, на темні від ударів нігті. На мої питання він відповідав: “Випадково вдарив себе по пальцях молотком” або “порізався, коли голився”. Але чому так часто? Був п’яний? З похмілля? Іван хоч і любив випити, але алкоголіком не був, тому важко припустити, що в усьому винен тільки алкоголь. Якось, роздягнувшись до пояса, він показав мені грубі рубці на плечах. У його медичній картці були зазначені чисельні перелами і забої.
Він використовував своє тіло як засіб для добування грошей. Але, якщо він хотів прибрати до рук трохи грошей, то навіщо при цьому так себе калічити? Навіщо такою ціною?
Я не знаходив пояснення і його впертому ухилянню від будь-яких розмов про Бога, віру, пошук сенсу життя, про все, що він зневажливо називав “балаканиною філософів”, не здогадуючись, яких струн він торкається у душі випускника філософського факультету, котрий сидить навпроти. Не хотів він і розповідати про деталі загибелі свого брата.
Я радив йому ходити в кіно і в музеї. Перед сном – гуляти на свіжому повітрі. Зрозуміло, не вживати алкоголю і приймати прописані ліки. Я розраховував, що Іван – сам лікар у минулому – розуміє важливість цих засобів для боротьби з його депресією, в яку я, чесно кажучи, вже зовсім не вірив. Вірніше, я, звичайно, бачив, що його обличчя зовсім не випромінює щастя, що він навіть страждає, але страждає “не так, як належить страждати депресивним пацієнтам”.
Питання, питання…
Глава 3
Усі мої спроби викликати в Івана відвертість, усі “емоційні провокації” ні до чого не призвели. Крім того я навіть став помічати, що чим більше я наполягаю, тим більше він закривається в собі. Однак з якоїсь причини, незрозумілої для мене до кінця, Іван продовжував відвідувати сесії.
Він щоразу починав ту ж саму пісню про своє коліно. Він програв судовий позов у справі про травму, яку отримав на будівництві. І був цим дуже засмучений, адже розраховував отримати тисяч тридцять. Звинувачував адвоката, суддю і боса фірми, будучи впевненим, що всі вони змовилися проти нього. Час від часу я складав для нього нові листи до адвокатських контор. Іван стверджував, що скрізь проти нього плетуть змови.
У той же час я бачив, що він ні за що не хоче розлучатися зі мною. Ніби він хотів від мене ще щось окрім листів. Щоразу, коли я починав мову про “сумнівну користь від його лікування”, в очах Івана спалахував такий жах, що мені ставало його шкода.
Так, я був єдиною людиною, можливо, на цілій Землі, що під час кожної зустрічі слухала його впродовж 45-ти хвилин, хай навіть механічно киваючи головою, хай навіть змагаючись зі сном і часто поглядаючи на годинник. Але все ж таки БУВ з ним.
За порадою Сандри, я прочитав книгу англійського психіатра Рональда Ленга “Розколоте “Я”. У цій роботі Ленг пропонує таку методику: не сперечатися з хворим, ні в чому його не переконувати, а намагатися ПРИЙНЯТИ його таким, яким він є, включно з його нав’язливою маячнею, ілюзіями, страхами і т.і. Тобто лікар має подумки переміститися у світ хворого, не втрачаючи при цьому зв’язку зі світом реальним.
І я “ввійшов” у маячню Івана, став в усьому з ним погоджуватися.
Запрацювало! Не сесіях він уже не сидів бовдуром, монотонно повторюючи одне і те ж. Голос його звучав твердіше, з інтонаціями, в очах з’являвся вираз чи легкого смутку, чи несміливої радості. У будь-якому разі – якісь емоції.
У хвилини пожвавлення, коли його губи викривлювала посмішка, відкриваючи дрібні зуби, а в очах на мить спалахував дикуватий блиск, мені щоразу ставало моторошно, я думав: дай такому ножа – він заріже, рука не затремтить.
Однак я все одно продовжував “входити в його маячню”. Так, проти нього є змова. Так, він безневинна жертва суддів, лікарів і адвокатів. Так, він має право на десятки тисяч доларів компенсації за отримані травми. Так, його коліно хрустить, скрипить і навіть свистить.
Між нами нарешті виникло щось на зразок взаєморозуміння, він почав мені довіряти. Ми поступово звертали й на інші теми – говорили про його минуле, його родину, про загиблого брата і обставини його смерті.