Іван чомусь дедалі більше напружувався, на його обличчі виникав вираз зацькованості й відчаю. Ми разом із ним заходили до якоїсь наелектризованої зони страху…
ххх
–…Я не хотів робити ту операцію. Розумієте, у хірургії це не вітається, коли лікар оперує своїх близьких. У будь-яку хвилину може затремтіти рука і… – Іван на мить замовк. Однак його обличчя було спокійним, я б сказав, байдужим. – Але брат сам наполіг на цьому. І вона також.
– Хто – “вона”?
– Його дружина.
– А на що він хворів?
– У нього виявили виразку шлунку, що проникає в підшлункову залозу. Потрібно було терміново видалити частину шлунку. Така операція – не з найпростіших, але водночас і не надто складна. Я робив таке багато разів. У ті роки ми користувалися спеціальними затискачами, їх називали “крокодилами” – ними перетискали весь шлунок. Я встановив цей затискач, але, як мені здалося, не дуже вдало. Потрібно було поправити, але… Я на мить відволікся, згадав чомусь про дружину брата, що сиділа в залі очікування… Я дуже хвилювався. Медсестра подала мені пінцет, але я впустив його на підлогу. Я спітнів так, що краплі поту рясно потекли мені в очі. Медсестра почала витирати мені піт серветкою, а асистент запитав, чи зі мою все гаразд. “Так, усе гаразд”. Я залишив усе так, як було, і продовжував працювати далі.
Він довго дивився у вікно.
– Цей “крокодил” зіскочив. Почалася масивна кровотеча. Асистент намагався перетиснути судини, але затискач зіскакував. До того ж у пацієнта погано згорталася кров. Становище ставало критичним. Я так і не зумів зупинити кровотечу. Смерть настала через тридцять сім хвилин.
На обличчі Івана, який закінчив свою розповідь, як і раніше, не було жодного виразу. Це була гіпсова маска. Ніби він щойно розповідав не про смерть рідного брата від його ж руки, а про мурування цеглою на будівництві. “У цієї людини замість серця – шматок льоду,” – подумав я.
Іван устав, накинув на плечі пальто, пробурмотів: “До побачення” і, навіть не потиснувши мені руку, пішов.
Я не був yпевнений, що він з’явиться знову. Але через тиждень, у призначений час, він постукав у двері мого кабінету…
ххх
Його брат – офіцер – був у складі українських миротворців на війні в Іраку і там його контузило. Повернувшись з Іраку, він вийшов у відставку і відкрив свою автомайстерню. У нього все складалося чудово: гроші, молода вродлива дружина, донька. Була лише одна слабкість – він дуже любив випити. І в п’яному чаду часом погрожував усіх перестріляти, а потім поквитатися і з собою. Але до того, що сталося, це все має дотичне відношення.
Брат був одружений із жінкою, яку таємно кохав Іван. Через це кохання особисте життя Івана не склалося: у нього були стосунки з жінками, але він так ніколи й не одружився. Дружина брата давала йому туманні аванси, які ставали обнадійливішими в міру того, як її життя з багатим чоловіком-п’яницею ставало гіршим.
А потім у брата виявили небезпечну виразку, й Іван – хірург обласної лікарні – погодився робити операцію. Фінал відомий.
З цього приводу, як і належить у таких випадках, у лікарні відбулася клінічно-анатомічна конференція. Професійної провини хірурга Івана Н. не знайшли. Затискач-“крокодил”, що зіскочив зі шлунку, – таке може трапитися з будь-яким хірургом! Так, напередодні він не перевірив кров пацієнта на згортуваність. Але в повсякденній практиці обласної лікарні таке трапляється. Що таке аналіз крові?! Часто якщо раптом виникає потреба робити переливання, у відділенні навіть немає під рукою крові потрібної групи.
Не винен Іван. Він має заспокоїтися, пережити те, що трапилося, і працювати далі. “Звичайно, шкода. Звичайно, трагедія. Рідний брат! Ох, даремно ти взявся за цю операцію, краще б її робив хтось інший. Тримайся, Іване…”
Але Іван не тримався. Він більше ніколи так і не став до операційного столу, не взяв до рук скальпеля. Не зміг. Його мучив страх знову зробити помилку. Він залишив хірургію, жив, перебиваючись випадковими заробітками. І з дружиною брата не зійшовся, вона потім вийшла заміж за іншого.
Він виграв у лотерею грінкарту, зібрав речі і поїхав до Штатів. Поїхав назавжди.
Думка про вбивство! Ось що його терзає! Іван переконав себе у тому, що навмисно не поправив той нещасний затискач. Так, хай йому привиділося обличчя дружини брата, що сиділа під час операції в залі очікування. Хай він навіть згадав у цю мить, що вони вже мали з нею інтимні стосунки. Хай заздрив братові і навіть бажав йому смерті. Хай! Але насправді вини за ним немає. Є тільки затьмарення розуму – піднявся рій темних думок, які потягли за собою весь душевний мул. І порушилося відчуття реальності: Іван прийняв свої потаємні темні думки і бажання за реальність.