«Ми пливли пароплавом старого Тома Ледера,— згадує Касс у записках,— що мав підібрати президента на пристані за кілька миль від Брайєрфілда. Та містера Девіса щось затримало вдома, і його підвезли до пароплава човном. Я стояв на палубі й побачив, як по червонястій воді до нас посувається невеликий ялик. Звідти нам махав руками якийсь чоловік. Капітан «Натчеза» помітив його знаки й дав гудок, що розлігся над водним обширом, аж у нас залящало у вухах. Пароплав спинився, і човен підплив до борту. Містерові Девісу допомогли піднятися на палубу. Коли пароплав рушив далі, містер Девіс озирнувся й підняв руку, прощаючись зі своїм слугою-негром (то був Ісайя Монтгомері — я не раз бачив його у Брайєрфілді), що стояв у човні, похитуючись від хвиль за пароплавом, і махав рукою у відповідь. Потім, коли ми вже наближалися до стрімких берегів Віксберга, містер Девіс підійшов до мого брата — ми стояли разом на палубі. Привіталися ми з ним ще раніше. А тепер мій брат ще раз, уже по-дружньому, поздоровив його з високим призначенням, але містер Девіс відповів, що ця честь його не тішить.
— Я завжди ставився до федерації з побожною шаною,— сказав він,— і не в одному бою добровільно важив життям задля дорогого мені прапора, отож, панове, ви можете зрозуміти, що я почуваю тепер, коли мене позбавлено того, перед чим я стільки років схилявся.— А тоді додав: — Єдине, в чому я знаходжу сумну втіху сьогодні,— це моє чисте сумління.— І він усміхнувся, хоч загалом усміхався рідко. Потім попрощався з нами й пішов. Я помітив, яке змарніле, виснажене хворобою і турботами в нього обличчя і як випинаються кістки під тонкою шкірою. І коли він пішов, сказав братові, що містер Девіс погано виглядає. А брат відповів:
— Зовсім хвора людина. І то велика халепа — мати хворого президента.
Я зауважив, що війни, може, й не буде, що містер Девіс сподівається зберегти мир. Але брат сказав:
— Не тіш себе марними надіями, янкі почнуть війну й битимуться як звіри, і коли містер Девіс сподівається миру, то він просто дурень.
— Усі порядні люди сподіваються миру,— заперечив я.
На це брат буркнув щось нерозбірливе, а тоді сказав:
— Коли ми вже залізли в це багно, нам потрібна не порядна людина, а людина, що зможе здобути перемогу, і до таких високих матерій, як сумління містера Девіса, мені байдужісінько.
Далі ми прогулювалися по палубі мовчки, і я думав, що містер Девіс добра людина. Одначе в світі багато добрих людей, думаю я тепер, пишучи ці рядки, а все котиться в безодню та кривавий морок, навіть і в оці хвилини пізньої ночі, коли я сиджу в готельному номері у Віксбергу,— і мені хочеться запитати: а який сенс у нашій доброті? Хай господь почує наші молитви!»
Гілбертові дали чин полковника кавалерії. Касс записався рядовим до стрілецького полку «Міссісіпі».
— Ти міг би стати капітаном,— сказав йому Гілберт,— або й майором. Розуму в тебе вистачить. А його,— додав він,— тут ой як мало хто має.
Касс відповів, що воліє бути простим солдатом і «йти в єдиних лавах з усіма». Але не міг відкрити братові причину, сказати, що хоч він і піде в єдиних лавах із зброєю в руках, проте ніколи не зазіхне на чиєсь життя, хай навіть і ворога.
«Я повинен іти з тими, хто йде у бій,— пояснює він у записках,— бо це мої співвітчизники, і я повинен ділити з ними всі злигодні, хоч би скільки їх випало. Але позбавити життя іншу людину я не здатен. Не можу я, той, що вкоротив віку своєму другові, вкоротити віку й ворогові, бо я вже витратив своє право пролити кров».
Отож Касс вирушив на війну, несучи на плечі мушкет, що був для нього непотрібним тягарем, а на грудях, під грубою тканиною сірого мундира,— обручку на шнурку, яка колись належала Дунканові Трайсу і яку Аннабелла Трайс наділа Кассові на палець тієї ночі в альтанці, поклавши його руку собі на груди.
У солдатських лавах Касс дійшов дорогами між зазеленілих полів до Шайло38 — був уже початок квітня,— а потім заглибився в ліси за річкою. (На той час там уже, певно, цвіли дерен і багряник). Посуваючись лісом, він чув навколо свист куль, бачив на землі трупи, а другого дня ліси лишилися позаду, і в загальному похмурому відступі він опинився під Корінтом. Він був певен, що не вийде живий з того бою. Одначе вийшов і тепер брів залюдненою дорогою, «мов уві сні». Він пише: «Я відчував, що відтепер я отак і житиму в тому сні». Той сон привів його назад у Теннессі, і під Чікамогою, Ноксвіллом, Чаттанугою та в інших безіменних сутичках куля, якої він так чекав, обминула його. Під Чікамогою, коли його рота захиталася під ворожим вогнем і, здавалось, її атака ось-ось зірветься, він неухильно простував схилом нагору, сам не розуміючи, чому його досі не вбило. І тоді решта солдатів перегрупувалася й пішла за ним. «Мені здавалося дивним,— писав Касс,— що я, хто з волі божої шукав смерті й не міг знайти її, в пошуках своїх повів до неї людей, які зовсім не прагнули вмерти». А коли полковник Хікмен привітав його, він «не міг дібрати слів у відповідь».