Хоча Касс надяг сірий мундир у сум’ятті почуттів і в надії на спокуту, тепер він носив його з гордістю, бо такі самі мундири були й на тих, що йшли поряд з ним. «Я бачив, як відважно воюють люди,— писав він,— і нічого за це не вимагають». А трохи далі додавав: «Мимоволі полюбиш людей за ті страждання, які вони зносять, і за їхню мовчазну терплячість». Разом з тим у записках серед звертань до бога та душевних гризот дедалі частіше пробивалися зауваження справжнього солдата: осуд командувачів (генерала Брегга після Чікамоги), задоволення й гордість з приводу вдалої операції, влучної стрільби («батарея Марлоу діяла чудово») і, нарешті, щирий захват перед оманливими маневрами та зумисним зволіканням, що їх так блискуче здійснював, змінивши Брегга, Джонстон,— на підступах до Атланти, біля Баззардс-Руста, Снейк-Кріка, Нью-Хоут-Черча та гори Кенесо («в усьому, що робиться добре, є своєрідна велич, нехай і вимушена чи непримітна,— а генерал Джонстон робить своє діло добре»).
Аж ось там-таки, під Атлантою, куля не обминула його. Він лежав у госпіталі й повільно гнив живцем. Та навіть до того, як почалося запалення, коли рана в нозі ще здавалася несерйозною, Касс знав, що помре.
«Я помру,— писав він,— і не побачу кінця війни, і не звідаю гіркоти поразки. Я жив, не роблячи нікому добра, і бачив, як інші страждали через мій гріх. Хоча страждати через мене випало іншим, я не беру під сумнів правосуддя божого, бо, можливо, тільки через страждання невинних господь наш стверджує, що всі люди брати, збратані його святим ім’ям. І тут, у госпіталі, поруч зі мною страждають люди — і за чужі гріхи, і за свої. Мені втішно думати, що я страждаю лише за власні гріхи».
Він знав не тільки те, що помре, а й те, що війні кінець. «Війна скінчилася. Усе скінчилося, крім умирання, воно ще триватиме. Хоч нарив визрів і прорвався, проте має витекти гній. Люди ще стинатимуться й умиратимуть за спільну вину й за те, що привело їх сюди з далеких місць від рідних домівок. Та я, з ласки господа нашого, не побачу кінця. Хай святиться ім’я його».
Більше записів у книзі не було. Лише лист до Гілберта, писаний чужою рукою, коли Касс уже не міг писати сам і продиктував його комусь. «Згадуй про мене, але без скорботи. Якщо котромусь із нас і пощастило, то це мені…»
Атланта впала. У безладі останніх днів Кассова могила лишилася безіменна. Хтось із тих, що були з ним у госпіталі, якийсь Елберт Коллоуей, узяв Кассові папери та обручку, яку той носив на шнурку на шиї, і згодом, уже після війни, надіслав Гілбертові Мастерну з чемною запискою. Гілберт зберіг щоденник, листи від Касса, його фотографію та обручку на шнурку, а після Гілбертової смерті його спадкоємець переслав той пакет Джекові Бердену, студенту-історикові. Отак усе те лягло на невеликий сосновий стіл у спальні Джека Бердена, в занедбаній квартирі, де той мешкав з двома іншими випускниками — питущим працьовитим невдахою і питущим ледачим щасливцем.
Джек Берден півтора року не розлучався з тими паперами. Йому хотілося знати все про світ, у якому жили Касс і Гілберт Мастерни, і він таки багато про що дізнався. І йому здавалося, що він розуміє Гілберта Мастерна. Хоч Гілберт і не вів записів, Джек Берден розумів його, того чоловіка з головою наче гранітна брила, що пережив один світ, потім ужився в другому і в обох почував себе в своїй стихії. Та настав день, коли Джек Берден, сидячи за своїм сосновим столом, раптом збагнув, що зовсім не розуміє Касса Мастерна. Йому й не треба було розуміти Касса Мастерна, щоб здобути ступінь,— досить було знати факти з життя того світу, в якому жив Касс Мастерн. Але, не розуміючи Касса Мастерна, він не міг викласти фактів з життя його світу. Не можна сказати, що Джек Берден отак і сформулював це для себе. Він просто ніч у ніч сидів за сосновим столом, утупившись очима в ту фотографію, і нічого не писав. Час від часу він ішов попити й довго стояв у темній кухні з баночкою від джему в руці, спускаючи воду з крана, щоб була холодніша.
Як я вже сказав, Джек Берден не міг викласти фактів про світ, у якому жив Касс Мастерн, бо не розумів самого Касса Мастерна. Він не міг з певністю пояснити самому собі, чому він не розуміє Касса Мастерна. Але я (той, ким став Джек Берден), озираючись назад тепер, через багато років, спробую пояснити причину.
Касс Мастерн жив не довго, проте досить, аби дійти висновку, що світ являє собою неподільне ціле. Він осягнув, що життя — це величезна павутина і, коли доторкнешся до неї в будь-якому місці, хай навіть ледь-ледь, коливання пошириться по всій мережі, аж до найдальшого краю, і сонний павук відчує той сигнал, ураз пробудиться й кинеться туди, щоб обвинути легкими путами того, хто діткнувся павутини, а потім упорснути йому під шкіру свою чорну смертоносну отруту. І не має значення, чи ти хотів змести ту павутину, чи шарпнув її незумисне. Ти міг зачепити її випадково, весело кудись простуючи чи радісно змахнувши рукою, і сам цього не помітити, але чому бути, того не минути — і павук завжди тут як уродився, з чорною бородою, величезними гранчастими очима, що зблискують, мов дзеркала проти сонця чи як зіниці самого всевишнього, і з гострими жувальцями, з яких скапує отрута.