Та чи міг Джек Берден, такий, яким він тоді був, усе це зрозуміти? Він міг тільки прочитати слова, написані багато років тому,— у відлюдному домі на плантації, коли Касс Мастерн відпустив на волю своїх рабів; у адвокатській конторі в Джексоні, штат Міссісіпі; при свічці в готельному номері у Віксбергу, після розмови з Джефферсоном Девісом; десь на біваці, біля пригаслого багаття, де навколо в темряві спали солдати і ніч була сповнена повільним сумовитим шелестом, ніби то вітер легенько торкався соснового гілля, одначе то був не вітер у сосновому гіллі, а сонне дихання тисяч людей. Джек Берден міг прочитати ті слова, але як він міг їх зрозуміти? Для нього це були всього лише слова, бо в його тодішній уяві світ складався з поодиноких предметів, уривків і уламків речей, наче звалений у купу на горищі занедбаний і геть запорошений мотлох. Або ж являв собою потік явищ, що пропливав перед його очима (чи перед його внутрішнім зором), і жодне з них не було пов’язане з іншим.
Чи, може, він облишив записки Касса Мастерна не тому, що не міг його зрозуміти, а тому, що боявся зрозуміти, бо зрозумівши, добачив би там докір йому самому.
Так чи так, а він облишив ті записки і вступив у новий період своєї Великої Сплячки. Ввечері він повертався додому і, знаючи, що працювати однаково не зможе, одразу лягав спати. Він спав по дванадцять, чотирнадцять, п’ятнадцять годин і відчував, що все глибше й глибше поринає в сон,— немов норець, який занурюється в темну воду й навпомацки шукає чогось, що може там знайтись і зблиснуло б у глибочіні, якби було трохи світліше,— але світла там нема. А вранці він лежав у ліжку, не відчуваючи ні охоти до чогось, ні навіть голоду, і дослухаючись до приглушених звуків іззовні, що закрадалися, просочувалися до кімнати в шпарину під дверима, крізь шибки, щілинки в стіні, крізь пори в дереві й тиньку. Потім він думав: «Якщо я не встану, то не зможу знову лягти в ліжко». А тоді вставав і виходив у навколишній світ, що здавався йому зовсім незнайомим, але дражливо-незнайомим, наче світ дитинства, в який повертається стара людина.
І ось одного разу він вийшов у той навколишній світ і більш не повернувся до своєї кімнати й до соснового стола. Чорні книги із записами, обручка на шнурку, стара фотографія, пачка листів так і лишилися там разом із чималим рукописом — повним зібранням творів Джека Бердена,— що його верхні аркуші вже почали закручуватися навколо прес-пап’є.
Через кілька тижнів власниця будинку надіслала йому великий пакунок, уклавши в нього все те, що він залишив на сосновому столі. Той пакунок, так ні разу й не розгорнутий, мандрував з ним з одної мебльованої кімнати до другої, з помешкання, де він жив якийсь час зі своєю вродливою дружиною Лойс, аж поки одного дня пішов звідти й не повернувся, до інших мебльованих кімнат та готельних номерів,— великий прямокутний пакунок у пожовклому папері, перев’язаний відтягнутою мотузкою, на якому поволі вицвітали слова: «М-ру Джекові Бердену».
Розділ п’ятий
Так скінчилася моя перша мандрівка в чарівний світ минулого, моє перше історичне дослідження. Як я вже зазначав, лаврів воно мені не принесло. Зате моя друга дослідницька робота увінчалася блискучим успіхом. То була «Справа Чесного Судді», і я мав усі підстави вітати себе з неабиякими здобутками. Дослідження було проведено справді досконало, і його формальну довершеність затьмарювала тільки одна обставина: воно мало певне призначення.
Усе почалося, як уже згадувалось, коли Хазяїн, сидячи в чорному «кадилаку», що мчав крізь ніч, сказав мені (тому, ким став студент-історик Джек Берден):
— Завжди щось є.
А я відказав:
— А може, на суддю й немає.
Тоді він промовив:
— Людину зачато в гріху і народжено в мерзоті, і шлях її — від закаляної пелюшки до сморідного савана. Завжди щось знайдеться.