Я запитав: «Чи можна суддю залякати?»
І відповів: «Ні, його не залякаєш».
Лишалися тільки гроші.
Отож я запитав: «Чи любить суддя гроші?»
«Грошей судді потрібно лише стільки, щоб жити безтурботно».
Я запитав: «А чи не було в житті судді такого часу, коли йому забракло грошей на безтурботне життя?» Бо ж, певне, йшлося не про якийсь там дріб’язок.
Я запалив нову сигарету й почав обмірковувати це питання з усіх боків. Та відповіді не знаходив. Якийсь голос із дитинства щось мені нашіптував, але я не міг збагнути, що він хоче сказати. З глибин часу та моєї пам’яті виринав невиразний спомин: я, ще малий, заходжу до кімнати, де дорослі, знаю, що вони урвали розмову, коли я зайшов, бо мені не належить знати, про що вони розмовляли. А чи не почув я тоді останніх слів їхньої розмови? Я прислухався до шепотіння голосу з дитинства, але той голос був надто далекий. Він не давав мені відповіді. Отож я підвівся з-за столу і, залишивши по собі порожні пляшки від пива та купу недокурків, вийшов на вулицю, де після дощу, що пройшов надвечір, усе парувало, мов у турецькій лазні, і плівка води на асфальті аж шкварчала під гарячими шинами автомобілів. Якби нам пощастило, увечері міг повіяти вітрець із затоки. Якби нам пощастило.
Нарешті я спіймав таксі, сказав шоферові: «Ріг П’ятої південної і Сент-Етьєн»,— а тоді відкинувся на сидінні, слухаючи, як шкварчить під шинами мокрий асфальт, ніби на ньому щось смажиться. Я їхав дістати відповідь на своє запитання про суддю. Якщо той, хто знає її, захоче мені відповісти.
Той чоловік багато років був близьким другом судді, його другим «я», його Дамоном, його Йонафаном39. Той чоловік був колись Ученим Прокурором. Він мав знати.
Я вийшов на тротуар перед мексіканським ресторанчиком, де гримів музичний автомат, коливаючи драглисте повітря надворі, тоді заплатив шоферові й подивився вгору, на третій поверх будинку, що аж двигтів від гримкої музики. Вивіски були на місці: причеплені на дроті до залізного балкона й прибиті цвяхами до стіни різноколірні дошки — білі, червоні, чорні, зелені — з написами контрастною фарбою. На великій дошці, що звисала з балкона, було виведено: «З Богом не жартують». Інша сповіщала: «День Спасіння настає».
«Ага,— сказав я собі,— то він і досі тут мешкає». Він мешкав тут, над мексіканським ресторанчиком, а в сусідньому кварталі чорна дітлашня гралася голяка серед напівживих від голоду котів, і на освітлених останнім промінням сонця приступках сиділи негритянки, ліниво помахуючи віялами з пальмового листя. Я вже хотів зайти в під’їзд, коли сягнув рукою по сигарети й побачив, що в пачці не лишилося жодної. Тоді я повернув до ресторанчика, де якраз із скреготом спинявся музичний ящик.
За пивним прилавком стояла присадкувата, як барило, стара жінка з шорсткими бровами, дуже білими проти брунатного мексіканського обличчя та чорної шалі. Я звернувся до неї:
— Cigarillos?
— Que tipo?40 — спитала вона.
— «Лакі»,— відповів я і, коли вона поклала пачку на прилавок переді мною, показав на стелю й спитав: — Старий там, нагорі?
Та вона явно не зрозуміла, отож я проказав:
— Esta arriba el vieho?41— І був задоволений собою, що спромігся вимовити це.
— Quien sabe?— відказала вона.— Viene у va42.
Отже, він приходить і йде собі. В божих справах.
Із сутіні в кінці прилавка чийсь голос досить пристойно мовив по-англійському:
— Старий десь пішов.
— Дякую,— сказав я старому мексіканцеві, що сидів там у кріслі. Тоді обернувся до жінки й промовив: — Налийте мені пива.— І показав на кран.
Потягуючи пиво, я звів очі й побачив над прилавком ще одну вивіску, намальовану на великому листі дикту, що висів на цвяху. На ясно-червоному тлі із завитками блакитних квіточок у верхніх кутках було написано чорними літерами з білою облямівкою: «Покайтеся, бо вже близько Царство Небесне. Матв., III, 2»43.
Я показав на вивіску.
— De el?44 — спитав я.— Старого?
— Si, señor,— сказала жінка. Потім ні з сього, ні з того додала: —Es como ип santito45.
— Може, й святий,— погодився я,— але до того ж і схиблений.
— Хиблений?
— Es loco46,— пояснив я.— Схиблений.
Вона нічого на це не сказала, і я знов узявся до пива, аж поки мексіканець у кінці прилавка раптом вигукнув:
— Дивіться, осьде й старий!