Обернувшись, я побачив крізь брудне скло дверей постать у чорному; потім двері відчинились, і він зайшов, ще старіший, ніж я його пам’ятав; намоклі сиві патли звисали з-під ветхого капелюха, окуляри в залізній оправі ледве трималися на кінчику носа перед вицвілими очима, плечі сутулились і стягались уперед, мовби від ваги непристойно випнутого круглого черева, так наче то був тяжкий піднос чи лоток у продавця-рознощика на розі вулиці. Чорний піджак годі було застебнути.
Він стояв і, поважно кліпаючи очима, дивився на мене, але, як видно, не впізнавав, бо зайшов знадвору, де ще трохи світило сонце, а в ресторанчику стояли сутінки.
— Доброго вечора, сеньйоре,— привітався до Вченого Прокурора старий мексіканець.
— Buenas tardes47,— мовила стара за прилавком.
Учений Прокурор зняв капелюха, повернувся до старої і злегка вклонився, і цей порух ураз збудив у мені спогад про довгу кімнату в білому будинку біля моря і про чоловіка в тій кімнаті — цього самого чоловіка, але не такого, а молодшого, без сивини у волоссі.
— Доброго вечора,— відповів він жінці, а тоді повернувся до старого мексіканця й повторив: — Доброго вечора, сер.
Старий мексіканець показав на мене й промовив:
— Він чекає.
І тільки тепер Учений Прокурор, як мені здалося, вперше звернув увагу на мене. Одначе він мене не впізнавав і розгублено кліпав очима, придивляючись у півсутіні. Та й, певна річ, аж ніяк не міг сподіватися побачити мене там.
— Добривечір,— сказав я.— Не впізнав?
— Упізнав,— мовив він, і далі так само придивляючись до мене. Тоді подав мені руку, і я потис її. Рука була холодна й волога.
— Ходімо звідси,— сказав я.
— Хліб вам потрібен? — спитав старий мексіканець.
Учений Прокурор обернувся до нього.
— Так, дякую. Якщо це не завдасть вам великого клопоту.
Мексіканець підвівся, підійшов до краю прилавка, дістав з-за нього чималий паперовий мішок, напакований чимось, і віддав йому.
— Дякую,— мовив Учений Прокурор.— Дуже вам дякую, сер.
— De nada48,— вклонившись, відказав мексіканець.
— Усього вам найкращого,— сказав Учений Прокурор і вклонився чоловікові, а потім і жінці, й знову цей порух нагадав мені про кімнату в білому будинку біля моря.
Потім я вийшов слідом за ним з ресторанчика на вулицю. На протилежному боці був сквер з витоптаною рудою травою, що блищала після дощу; на лавах сиділи бродяги, тихенько, як чисте сумління, туркотали голуби й каляли делікатними вапнисто-білими дрібками на цемент коло фонтана. Я подивився на голубів, тоді на мішок, що був, як я вже помітив, повний хлібних скоринок.
— Голубів годуватимеш? — спитав я.
— Ні, це для Джорджа,— відповів він, повертаючи до свого під’їзду.
— Ти тримаєш собаку?
— Ні,— сказав він і пішов попереду через вестибюль до дерев’яних сходів нагору.
— Хто ж такий Джордж? Папуга?
— Ні,— відказав він засапано, бо сходи були круті.— Джордж — це один бідолаха.
Це означало, як я пригадав, бродягу. Бідолаха — це бродяга, якому пощастило втрапити в дім блаженного й осісти там. Якщо він приживається, його підвищують з бродяги до бідолахи. Учений Прокурор і раніше не раз давав притулок таким бідолахам. Один бідолаха пристукнув органіста в місії, де провадив свою діяльність Учений Прокурор. Інший бідолаха поцупив його годинник і золотий значок товариства «Фі-Бета-Каппа».
Отже, Джордж був ще один бідолаха. Я подивився на хлібні скоринки й зауважив:
— Ну, він, мабуть, таки справжній бідолаха, коли більш не має чого їсти.
— Він з’їдає лише частину цього,— сказав Учений Прокурор,— та й то майже випадково. Хліб потрібен йому для роботи. Але якась частина напевне потрапляє в шлунок, і через те він ніколи не хоче їсти. Їсть тільки солодощі,— додав він.
— Бога ради, що то за робота, для якої потрібні хлібні скоринки, та ще й частина їх потрапляє в шлунок?
— Не згадуй імені господа бога твого надаремно,— сказав він.— А тоді додав: — Робота в Джорджа дуже тонка. Справжнє мистецтво. Ось побачиш сам.
І я побачив. Ми піднялися сходами на третій поверх, повернули у вузький коридор з потрісканим скляним дахом і зайшли у двері. В кутку великої, убого вмебльованої кімнати, на клапті старої ковдри, по-кравецьки підібгавши ноги, сидів, як я здогадався, той, про кого казав Учений Прокурор. На підлозі перед ним стояли дві чималі миски й лежала пластина дикту, десь так футів зо два на чотири.
Коли ми зайшли, Джордж підвів голову й сказав:
— У мене вже нема хліба.
— Ось я приніс,— мовив Учений Прокурор і віддав йому паперовий мішок.
Джордж висипав скоринки в миску, тоді поклав одну до рота й почав серйозно, зосереджено жувати. То був здоровий, мускулястий чолов’яга з бичачою шиєю, і коли він жував, жили в нього на шиї розмірено напинались і опадали. Волосся — чи, власне, його рештки — він мав рудувате, обличчя гладеньке й пласке, з блакитними очима. Жуючи, він дивився перед себе, на щось у протилежному кінці кімнати.