Одначе і я пішов дуже далеко від тієї довгої білої кімнати на узбережжі — пішов, звівшись з килимка перед каміном, де сидів зі своїм іграшковим цирковим фургончиком, кольоровими олівцями та папером, чуючи, як періщить по шибках шалена злива, і де тато нахилявся до мене й казав: «Ось глянь, що приніс тобі тато»,— і опинився в цій кімнаті, де Джек Берден стояв, зіпершись об стіну, з сигаретою в зубах. І ніхто не нахилявся до нього й не давав йому шоколаду.
Отож, дивлячись на обличчя цього старого, я сказав у відповідь на його невдоволене запитання:
— Та ні, нічого.
Бо саме так воно й було. Хоч би там що було колись, тепер із того нічого не лишилося. Немає того, що було, не буде того, що є, і піна, така сонячно-біла на гребенях розбурханих вітром хвиль, після відпливу залишається на твердому піску, наче бруд у раковині після миття посуду.
Одначе щось же таки залишається: бруд на піску. І я сказав:
— А втім…
— Що?
— Розкажи мені про суддю Ірвіна,— попросив я.
Він випростався й став проти мене, кліпаючи вицвілими очима з-за окулярів,— так само, як тоді, коли зайшов зі світла в сутінь мексіканського ресторанчика.
— Про суддю Ірвіна,— повторив я.— Пригадуєш, був у тебе такий щирий друг.
— То були інші часи,— пробурчав він, пильно дивлячись на мене й тримаючи в руці розламану шоколадку.
— Певно, що інші,— мовив я і, дивлячись на нього, подумав: «Ще й як з біса певно». Тоді сказав: — Але ж ти пам’ятаєш.
— Ті часи вже мертві,— мовив він.
— Хай так, але ж ти живий.
— Той грішник, яким я був, який прагнув марної слави й неправедного збагачення, також помер. І коли я й тепер грішу, то не з власної волі, а через слабкість мого духу. Я зрікся всякої мерзоти.
— Слухай,— сказав я,— це ж дуже просте запитання. Тільки одне запитання.
— Я зрікся того життя,— відказав він і зробив такий жест, наче відштовхнув щось від себе.
— Тільки одне запитання,— не вгавав я.
Він дивився на мене й мовчав.
— Слухай,— сказав я,— Ірвін коли-небудь зазнавав великих збитків? Було в нього скрутно з грішми? Дуже скрутно?
Старий дивився на мене ніби здалеку, через відстань з-за миски із супом на підлозі, з-за шоколадки в руці, крізь час. Тоді запитав:
— Навіщо… навіщо тобі знати?
— Як по правді,— вихопилось у мене мимохіть,— то це потрібно не мені. А одному чоловікові, і той чоловік першого числа кожного місяця платить мені гроші. Я кажу про губернатора Старка.
— Мерзота,— мовив він, дивлячись через усе, що було між нами.— Мерзота.
— Ірвін опинявся в скруті? — наполягав я.
— Мерзота,— рішуче повторив він.
— Слухай,— сказав я,— коли всі оці твої мерзоти стосуються губернатора Старка, то і я не вважаю, що він робить усе на славу божу, але чи ти хоч колись замислювався над тим, до якого неподобства довели наш штат твої бісові добропорядні друзі на зразок Стентона й Ірвіна, з їхніми циліндрами, ходінням до церкви та цитатами з Горація? Хазяїн принаймні щось робить, а вони… вони не відривали гузен від стільців… вони…
— Усе мерзота! — вигукнув старий і знавісніло махнув перед себе правою рукою, в якій стискав, чи, власне, чавив розм’яклу шоколадку. Трохи шоколаду впало на підлогу. Пестунчик підібрав його.
— Коли ти хочеш сказати,— мовив я,— що політика, включаючи й ту, яку вели твої тодішні друзі, мало схожа на великодній тиждень у жіночому монастирі, то ти маєш рацію. Але цього разу я пропоную тобі метафізичну нічию. Політика — це дія, а будь-яка дія — лише гандж у досконалій бездіяльності, що є спокоєм, так само як усяке буття — лише гандж у досконалості небуття. А воно є бог. Бо якщо бог — це досконалість, а єдина досконалість — це небуття, то бог і є небуття. Отже, бог — ніщо. А ніщо не може правити за основу для критики речі в її речовинності. То як же ти можеш щось казати? То де вихід із цього?
— Дурниця, дурниця,— мовив він.— Дурниця і мерзота!
— Мабуть, твоя правда,— сказав я.— Це таки дурниця. Одначе не дурніша, ніж усі отакі балачки. Самі слова.
— Ти говориш мерзоту.
— Ні, тільки слова,— заперечив я,— а слова усі подібні.
— З богом не жартують! — прорік він, і я побачив, що голова його труситься.