Я швидко підступив до нього і став лице в лице.
— Ірвін опинявся в скруті? — запитав наполегливо.
Він начебто хотів щось сказати, навіть губи розтулив.
Та потім вони зімкнулися.
— Так чи ні? — наполягав я.
— Я більш ніколи не діткнуся до світу мерзоти,— промовив він, твердо дивлячись на мене знизу вгору своїми вицвілими очима,— щоб сморід його не лишився на руці моїй.
Мені захотілося схопити його і так труснути, щоб аж зуби клацнули. Витрусити з нього відповідь. Але хапати й трусити старих людей не гоже. А я від самого початку взявся до діла не так. Треба було підвести його до цього поступово, вдатися до хитрощів. Треба було якось підлеститися до нього. Та щоразу як ми бачились, мене охоплювало таке роздратування й нетерпіння, що я тільки й думав, як би скоріше піти геть. А потім, залишивши його, почував себе ще гірше, аж поки зусиллям волі відганяв думки про нього. Одне слово, я дав маху.
Оце було і все. Виходячи з кімнати, я озирнувся й побачив, що Пестунчик уже вм’яв шматок шоколаду, впущений старим, і тепер замислено водив рукою по підлозі, сподіваючись знайти ще якісь крихти. А старий повільно й важко знов нахилявся до нього.
Спускаючись сходами, я подумав, що навіть коли б я й спробував улещати старого, то, мабуть, однаково нічого б не дізнався. Річ була не в тому, що я не так повів розмову. І не в тому, що необачно згадав про губернатора Старка. А в тому, що я спитав його про світ минулого, з якого він пішов без вороття. І той світ, і світ узагалі — це мерзота, сказав він, і він не хоче дотикатися до нього. Він не хотів говорити про минуле, і я не міг його примусити.
Та одну річ я з’ясував. Я упевнився, що він колись щось знав. Виходить, таки було що знати. Ну що ж, дізнаюсь і я. Рано чи пізно. І я залишив Ученого Прокурора та світ минулого й повернувся у світ сьогодення.
А в цьому світі:
Довгасте поле, помережане білими геометрично правильними лініями на дерні, купоросно-зеленому в світлі яскравих прожекторів, що світять з високого парапету навколо бетонних трибун. Над полем клубочиться набрякла тремтлива світляна хмара, клоччаста й розріджена но краях, що тануть у гарячій темряві, але тридцять тисяч пар очей на внутрішніх схилах трибун дивляться не вгору, не в темряву, а спрямовані вниз, у залиту світлом западину, де постаті в червоних шовковисто-лискучих трусах та золотавих шоломах стинаються з постатями в блакитних шовковисто-лискучих трусах та золотавих шоломах, розсипаються в різні боки, падають на яскравий купоросно-зелений дерен, мов розкидані ляльки, і крижаний свисток розтинає загусле повітря, наче ятаган диванну подушку.
А в цьому світі:
Грім оркестру, ревище людського моря, крики як у муках, раптова тиша, а потім — жіночий зойк, дзвінкий і сріблястий, що розлягається серед тиші, наче поклик загиблої душі,— і знову ревище, таке, що аж ніби стрясається гаряче повітря. Бо із сплутаного, збитого лиснючого клубка на зеленому дерні вихопилася назовні червона частка, вилетіла по дотичній і покотилася зеленим полем, помчала чимдуж — і все-таки повільно в цю мить, коли час перестав існувати, в мить страшної відповідальності перед тим ревищем.
А в цьому світі:
Чоловік, що молотить мене по спині й кричить,— чоловік з м’ясистим обличчям і звислим на чоло шорстким темним чубом кричить:
— Це ж мій хлопець! Мій Том… Том… Том! Це він — і він виграв, їм уже не вистачить часу відігратися! Він виграв. Перша гра за університет — і виграв. Том, мій хлопець!
І чоловік молотить мене по спині, обхоплює дужими руками, притискає до себе, мов брата, мов кохану, мов рідного сина, а на очі йому навертаються сльози і, змішуючись із потом, спливають по м’ясистих щоках, і він кричить:
— Мій хлопець… найкращий на полі… його включать до збірної!.. А Люсі хоче, щоб я заборонив йому грати… моя дружина хоче, щоб він не грав, каже, це його занапащає… Занапащає!.. Якого біса!.. Він буде в збірній Америки! Ти бачив, як він грає, який він прудкий… прудкий. А таки прудкий, сучий син! Хіба не так?
— Так,— сказав я, і то була правда.
Він був прудкий, і він був сучий син. Принаймні як ще й не став справжнім сучим сином, то вже показав добрі здібності в цій сфері. І навряд чи варто винуватити Люсі за те, що вона намагалася відвернути хлопця від футболу: його ім’я на кожній спортивній сторінці газети — і фотографії — «Зірка першого курсу» — «Блискавка другого курсу» — вітання, оплески — великі гладкі руки, що без кінця плескають по плечах,— рука Малюка Даффі — «Еге ж, Хазяїне, який корінь, такий і паросток» — придорожні ресторанчики — тонконогі, тугогруді дівчатка — зойки «Ой Томе, ой Томе!» — пляшки й туристські будиночки — ревище людського моря і неодмінний жіночий зойк, що розлягається серед раптової тиші, як прокляття.