— Та не про це ж мова. Я хочу сказати…
— Ти хочеш сказати, як нам було чудово й пречудово в минулому, а я хочу спитати: коли нам було так з біса чудово й пречудово тоді, то чому, в біса, нам зовсім не чудово й не пречудово тепер — адже тоді нічого такого нечудового й непречудового між нами не було? Дай мені відповідь на це запитання.
— Замовкни,— сказала вона.— Замовкни, Джеку!
— Ні, дай мені відповідь. Не скажеш же ти, що нам і тепер чудово й пречудово. А теперішнє бере початок у минулому, і тобі вже скоро тридцять п’ять, і для тебе хтозна-яка радість вибратися сюди на вечір, щоб посидіти серед усіх оцих старих меблів у запорошених чохлах, у будинку, де відключено електрику, а Адам… він теж живе, як у пеклі,— цілими днями ріже людей, поки на ногах тримається, і всередині весь затягнутий вузлами, а…
— Не приплутуй до цього Адама, не приплутуй…— сказала Анна і виставила руки долонями вперед, ніби хотіла відштовхнути мене, дарма що я стояв за кілька кроків од неї.— Він принаймні щось робить… бодай щось…
— …а Ірвін грається там зі своїми цяцьками, а моя мати з тим Теодором, а я…
— Атож, ти,— мовила вона.— Ти.
— Гаразд,— сказав я.— Я.
— Ти, ти. З отим суб’єктом.
— З отим суб’єктом, з отим суб’єктом! — передражнив я.— Так усі його тут називають, і отой Петтон, і інші людці, яких турнули від корита. А він же таки щось робить. Не менше за Адама. Більше. Він збирається спорудити медичний центр, що обслуговуватиме весь штат. Він…
— Я знаю,— мовила вона стомлено, вже не дивлячись на мене, і знову сіла на канапу, вкриту чохлом.
— Знаєш, а проте ставишся до нього зверхньо, як і всі інші. Ти така сама, як вони.
— Гаразд,— відказала вона, й далі уникаючи мого погляду.— Я ставлюся до нього зверхньо. Так зверхньо, що на тому тижні снідала з ним.
Їй-богу, якби дідівський годинник у кутку не спинився ще хтозна-коли, то від цих слів він напевне спинився б. А в мене кров спинилася в жилах. Спершу я ще чув, як гуготить полум’я, пожираючи дрова в каміні. Потім не стало й того гуготіння, і взагалі нічого.
Нарешті я мовив:
— Милий боже.— І тиша увібрала мої слова, як промокальний папір.
— Еге ж,— озвалась Анна.— Милий боже.
— Ну-ну,— сказав я,— ото б вирячив очі редактор «Кронікл», якби побачив дочку губернатора Стентона за сніданком з губернатором Старком! А сукня, моя люба, в якій ти була сукні? А квіти? Ви пили коктейлі з шампанським? І…
— Я пила кока-колу і їла бутерброд із сиром. У кафетерії Капітолію.
— Даруй мою цікавість, але…
— …але ти хочеш спитати, як я туди потрапила. Скажу тобі. Я пішла на прийом до губернатора Старка, щоб дістати кошти на дитячий притулок. І я…
— Адам про це знає? — запитав я.
— …і я їх дістану. Я повинна підготувати докладний звіт і…
— Адам знає?
— Не має значення, знає Адам чи ні… і принести той звіт…
— Уявляю собі, що сказав би про це Адам,— похмуро зауважив я.
— Гадаю, я й сама дам собі раду зі своїми справами,— відказала вона трохи роздратовано.
— Он ми які,— мовив я і помітив, як вона ледь зашарілася.— А я думав, що ти й Адам завжди отак.— І підвів праву руку, стуливши докупи вказівний та середній пальці.
— Ми справді отак,— відповіла вона,— але мені байдуже до того, що…
— І до того, що сказав би про це він, — я тицьнув великим пальцем на гордовите мармурово-незворушне обличчя, що дивилося з огорнутої сутінню масивної золотої рами,— тобі також байдуже, га?
— Ой Джеку…— І Анна з невластивою їй дражливістю майже підскочила з канапи.— Ну навіщо ти таке кажеш? Невже не розумієш? Я тільки домагаюся грошей на притулок. Це ж ділові стосунки. Суто ділові.— Вона задерла підборіддя з таким виглядом, наче більш не було про що говорити, але цим лише підхльоснула мене.
— Слухай,— сказав я, відчуваючи, як у мені здіймається злість,— ділові чи не ділові, а твоїй репутації кінець, коли стане відомо, що ти тягаєшся з…
— Де ж пак, тягаюся! — вигукнула вона.— Не будь дурнем. Я з ним поснідала. У справі.
— У справі чи не в справі, а це загрожує твоїй репутації, і…
— Репутації! — мовила вона.— Я вже досить доросла, щоб подбати про свою репутацію. Ти ж сам оце сказав, що я майже стара.
— Я сказав, що тобі скоро тридцять п’ять,— заперечив я.
— Атож, Джеку,— підхопила вона,— мені скоро тридцять п’ять, а я ще нічого не зробила. І нічого не роблю. Такого, що було б чогось варте…— Вона на мить замовкла й трохи розгублено піднесла руки до голови, торкнувшись ними волосся.— Анічогісінько. Я не хочу без кінця грати в бридж. А те, що я роблю,— отой притулок, дитячий майданчик…