— Є ще «Ліга молодих жінок»51,— докинув я. Та вона пустила це зауваження повз вуха.
— …цього недосить. Чому я не взялася до якогось діла, ні на кого не вивчилася? На лікаря, на медсестру. Могла б стати в Адама асистенткою. Могла б навчитися декоративного садівництва. Могла б…
— Могла б робити абажури,— мовив я.
— Могла б хоч що-небудь… хоч щось…
— Ти могла б вийти заміж,— сказав я.— Могла б вийти за мене.
— Та ні, я ж не про заміжжя, я про…
— Ти сама не знаєш, про що,— сказав я.
— Ой Джеку,— мовила вона і, взявши мою руку, міцно стиснула її,— може, й не знаю. Сама не розумію, що це сьогодні зі мною. Часом я приїжджаю сюди, і мені тут дуже добре, справді добре, але потім…
Більш вона про це, не говорила. Тепер її обличчя ховалося в мене на грудях, я заспокійливо поплескував її по плечу, а тоді вона глухо проказала, що я повинен бути їй другом, а я мовив: «Ну звісно»,— і вдихнув приємні пахощі її волосся. Від нього йшов віддавна знайомий мені приємний, чистий і свіжий дух маленької дівчинки, яку причепурили до дитячого свята. Але вона вже не була маленькою дівчинкою, і свята не було. Ні, не було свята. Ні полуничного морозива, ні шоколадного торта, ні плескання в долоні під звуки сурм, ні гри, в якій співаєш про короля Вільяма, сина короля Якова, а тоді стаєш навколішки на килимку і обираєш, хто тобі наймиліший.
Хвилину чи дві Анна стояла, сховавши обличчя в мене на грудях, і, якби це було при денному світлі, ви напевне помітили б просвіт між нею і її другом, тим часом як друг з безсторонністю лікаря поплескував її по плечу. Потім вона відійшла й стала перед каміном, дивлячись на вогонь, що вже добре розгорівся й надавав кімнаті, як то кажуть, домашнього затишку.
Раптом надвірні двері розчахнулись, до кімнати, мов великий настовбурчений пес, вдерся вітер з холодного моря, і полум’я в каміні зметнулося догори. То вступив у домашній затишок Адам Стентон. Він ніс цілий оберемок пакунків, бо їздив до центру містечка по харчі.
— Привіт,— сказав він із-за пакунків і усміхнувся своїм довгим, тонким, твердим ротом, що звичайно скидався на рівний добре загоєний хірургічний розтин, та коли Адам усміхався — якщо усміхався,— усмішка його була несподівано щира й аж наче зігрівала тебе.
— Слухай,— швидко промовив я,— чи на твоїй пам’яті суддя Ірвін хоч колись опинявся без грошей? У тяжкій скруті?
— Та ні… не знаю…— почав був він, і обличчя його спохмурніло.
Анна рвучко повернулась і позирнула на нього, а тоді кинула гострий погляд на мене. На мить мені здалося, ніби вона хоче щось сказати. Та вона промовчала.
— А, згадав! — мовив Адам, усе ще стоячи з пакунками в руках.
Я таки розворушив трясовину.
— Згадав,— повторив він із задоволеним, прояснілим виразом, який з’являється на обличчі людини, коли вона видобуває з глибин пам’яті щось давно призабуте.— Атож, дай подумаю… я був тоді ще малий… року десь тисяча дев’ятсот тринадцятого або чотирнадцятого… Пригадую, батько казав щось про це дядькові Джону чи, може, ще кому, він забув, що я в кімнаті… і суддя там був, і вони з батьком… я ще подумав, що вони сваряться, вони мало не кричали… і розмова була про гроші.
— Дякую,— сказав я.
— Нема за що,— відповів він, трохи спантеличено всміхаючись, і ступив до канапи, щоб звалити на м’яке свої пакунки.
— Ну-ну,— озвалася Анна, дивлячись на мене.— Ти хоч би з чемності сказав йому, навіщо тобі це знати.
— Авжеж,— мовив я. І повернувся до Адама.— Мені треба було дізнатися про це для губернатора Старка.
— Політика,— сказав він, і рот його зімкнувся, наче пастка.
— Еге ж, політика,— підтвердила Анна і криво посміхнулася.
— Ну, хвалити бога, мені в неї встрявати не треба,— сказав Адам.— Принаймні тепер.— Але сказав майже легковажно, і це мене здивувало. А тоді додав: — Та й якого біса, хай собі Старк знає, що суддя опинився на мілині. Це ж було більш як двадцять років тому. І взагалі сидіти на мілині законом не заборонено. Якого ж біса…
— Атож, якого біса…— мовила Анна і подивилася на мене з тією ж кривою посмішкою.
— А якого біса ти нічого не робиш? — зі сміхом запитав її Адам і, схопивши за лікоть, жартома труснув.— Стовбичиш тут, замість того щоб їство готувати. Ану мерщій… до діла, кисличко! Ворушися! — І підштовхнув її до канапи, де купою лежали пакунки.
Вона схилилася, щоб зібрати всі ті припаси, а Адам ляснув її по сідницях і повторив:
— Ворушися! — і знов засміявся.
Анна теж засміялася, вже щиро, і все було забуто, бо не часто траплялося, щоб Адам отак розкривався й давав волю сміхові, а в такі хвилини він ставав безтурботним і веселим, і ти знав, що всім буде пречудово.