Я побачив будинок Лемойна Каррузерса. Старий, як видно, був таки багатенький. Та й помер 1904 року, як свідчила копія духівниці, при добрих статках. Але ж від 1904-го до 1913-го минуло дев’ять років, і всяке могло трапитись. Мейбл Каррузерс жила на широку ногу. Так казали люди. Одначе всі визнавали, що вона могла собі це дозволити. І, судячи із зібраних мною відомостей, не було підстав припускати, що її дядько в Нью-Йорку нехтував своїми обов’язками виконавця духівниці чи не знав, як примножити капіталовкладення, зроблені на ім’я Мейбл.
Здавалося, все тут чисто, й голки не підточиш. Та є одна річ, про яку ніколи не слід забувати,— книга судових ухвал, що зберігається в суді.
Я про неї не забув. І знайшов там ім’я Мейбл Каррузерс. Людям доводилося звертатись до суду, щоб стягти з неї належні їм гроші. Одначе й це нічого не доводило. Чимало багатих жінок аж такі багаті, що просто не зважають на якісь там рахунки, і, поки їх не притиснеш, і не подумають заплатити. Але я спостеріг одну обставину. До 1911 року Мейбл не мала цієї поганої звички. Іншими словами, перші сім років, як дістала спадщину, вона справно оплачувала всі рахунки. Отож, міркував собі я, якщо ця невинна вада була спричинена самою вдачею Мейбл, а не скрутою, то чому вона виявилась отак зненацька? А все те справді наче з неба на неї впало, та ще й як рясно! До суду подав не лише бакалійник із сусідньої крамниці. До нього прилучився цілий гурт позивачів, бо в Мейбл не лежала душа платити ні нью-йоркському ювелірові Леклерку за діамантовий кулон, ні своїй кравчині, ні місцевому винареві за вишуканий товар. Атож, Мейбл жила на широку ногу.
Остання судова ухвала була на користь банку «Сіборд» з приводу позики в 750 доларів. Сущий дріб’язок для Мейбл. Тепер у Саванні банку «Сіборд» уже не було. Про це я дізнався з телефонного довідника. Але один стариган в окружній управі сказав мені, що десь 1920 року «Сіборд» був поглинутий банком «Джорджія Фіделіті», і там підтвердили: так, у 1920-му. Хто очолював тоді «Сіборд»? Хвилинку, зараз вони подивляться. Ага, є — містер Персі Пойндекстер. Чи він і тепер живе у Саванні? Ну, напевне сказати вони не можуть, час минає так швидко. Але містер Петтіс має знати, містер Чарлз Петтіс, його зять. О, просимо, просимо, сер. Завжди до ваших послуг.
Містер Пойндекстер жив тепер не в Саванні, та й чи жив узагалі, бо за кожним його видихом доводилося чекати й чекати, поки те вутле створіння із трісок, прозорого пергаменту та філіграні синіх жилок збереться на силі, щоб знову розтулити рота. Містер Пойндекстер напівлежав у кріслі на колесах, випроставши прозорі руки на вишневому шовковому халаті, його блідо-голубі очі були втуплені в потойбічну далину, і він з довгими паузами між кожним видихом і вдихом говорив:
— Атож, молодий чоловіче… ви, звісно, сказали мені неправду… та мені байдуже… байдуже, навіщо вам про це знати… тепер воно вже нічого не важить… ні для кого… бо всі вони повмирали… і Лемойн Каррузерс… він був моїм другом… моїм найближчим другом… але все те було дуже давно… я вже й не пригадую його обличчя… і його дочка Мейбл… я робив для неї все, що міг… навіть опинившись у скруті, вона ще могла б жити цілком пристойно… навіть дозволяти собі помірну розкіш… аж ні, вона кидала гроші на вітер… не знала міри… я давав їй у банку чималі позички… частину вона повернула, коли я її присоромив… дві чи три оплатив я сам… з поваги до пам’яті Лемойна… і надіслав їй сплачені векселі, щоб наставити її на розум… та де там… вона приходила знову й знов і безсоромно дивилася на мене своїми великими очима… вони були темні, похмурі й гарячково блищали… і казала: «Мені потрібні гроші…», і зрештою я подав один вексель до суду… щоб присоромити її… настрахати… для їі ж таки добра… бо гроші спливали в неї, як вода… вона розкидала їх, мов у гарячці… на бали, на звані вечері… на вбрання та прикраси… вона була негарна… хотіла вийти заміж… але чоловіки були чемні з нею, і не більше… та все-таки вона знайшла собі чоловіка… звідкись із Заходу і, як казали, багатого… він швидко оженився й забрав її з собою… а потім вона померла, і її привезли сюди… поховати… день був непогожий, і на похорон мало хто прийшов… хоч би з поваги до Лемойна… навіть декотрі його друзі не прийшли… він уже дванадцять років як помер, і його забули… люди забувають…