— Бісова дурепа,— просичала стара.— Прислала вас, а ви… ви…
— Вона вирішила, що я людина надійна. Та й не дурепа вона, коли взяла двадцять п’ять доларів.
Я дістав гамана, вийняв з нього кілька банкнот і показав старій.
— Може, я сам і не зовсім надійний,— мовив я,— але ці папірці — напевне.
— Чого вам треба? — запитала вона, і очі її забігали з мого обличчя на зелені банкноти й назад на моє обличчя.
— Я ж сказав,— відповів я.— Мені треба побалакати з Мортімером Лонзо Літлпо. Якщо ви можете покликати його до телефону.
— Чого вам од нього треба?
— І це я вже сказав. Мені треба спитати його про самогубство.
— То був нещасливий випадок,— похмуро мовила стара.
Я узяв одну банкноту й підняв у руці.
— Ось погляньте,— сказав я.— Це сто доларів.— І поклав гроші на стіл ближче до неї.— Подивіться добре. Вони ваші. Беріть.
Вона з острахом дивилася на банкноту.
Я показав їй ще два папірці.
— Ще дві,— мовив я.— Точнісінько такі самі. Це вже триста. Якщо ви зʼєднаєте мене з Мортімером, всі вони будуть ваші.
— Коливання…— пробурмотіла вона.— Іноді коливання…
— Еге ж,— сказав я,— коливання. Одначе сотня доларів може вплинути на коливання. Беріть цього папірця. Він ваш.
— Ні,— мовила вона хрипко й квапливо,— ні.
Я взяв одну з двох сотень, що лишались у мене в руці, й поклав на стіл поверх першої.
— Беріть,— сказав я,— і к бісу ті коливання. Ви що — не любите грошей? Вам не потрібні гроші? Коли ви востаннє їли досита? Беріть ці папірці й говоріть.
— Ні,— прошепотіла стара, притулившись до стіни й ухопившись за ручку дверей, так наче хотіла втекти, а проте не зводячи погляду з грошей. Потім пильно подивилася на мене, рвучко сіпнула головою вперед і сказала: — Я знаю… знаю… ви хочете обдурити мене… Ви із страхувальної компанії!
— От і не вгадали,— відказав я.— Але я знаю про Мортімерову страховку. Там був пункт, за яким у разі самогубства грошей не сплачували. Ось чому ви…
— Він…— прошепотіла стара, і її виснажене обличчя спотворила гримаса чи то болю, чи то люті, чи то розпачу — важко було сказати напевне.— Він напозичав під свою страховку… мало не на всю ту суму… і нічого мені не сказав… Він…
— Виходить, ви сказали неправду даремно,— мовив я.— Хоч страховку ви й отримали, проте отримувати там було вже майже нічого.
— Атож,— підтвердила вона,— майже нічого. Він покинув мене… отак… не сказавши ні слова… зовсім без грошей… і ось… ось…— Вона обвела очима кімнату, поламані меблі, весь той бруд — і аж здригнулася й скулилась, немовби оце тільки-но зайшла туди і все це побачила.— Ось…— мовила вона,— ось…
— Триста доларів не будуть зайві,— сказав я і кивнув на дві банкноти на оксамитовій скатерті.
— Ось… ось…— повторила стара.— Він покинув мене… він був боягуз… о, йому це було легко… легко… тільки й того що…
— …стрибнути,— докінчив я.
Це враз привело її до тями. Вона втупила в мене довгий важкий погляд і нарешті сказала:
— Він не стрибнув.
— Люба міс Літлпо,— мовив я голосом, що його звичайно називають «вельми люб’язним»,— ну чому ви не хочете визнати цього? Ваш брат давно помер, і йому ніщо вже не загрожує. Страхувальна компанія і думати забула про цю справу. Ніхто не осудить вас за ту неправду — вам треба було жити. Отож…
— Я не думала про гроші,— мовила стара.— Я хотіла уникнути ганьби. Хотіла, щоб його поховали по-християнському. Я хотіла…— Вона раптом замовкла.
— Он як,— сказав я і кинув оком на божественні картинки на стіні.
— Я була тоді побожна,— сказала вона і, трохи помовчавши, виправила себе: — Я й тепер вірю в бога, але це вже інше.
— Так, так,— заспокійливо мовив я і подивився на сурму, що лишилася на столі.— І, звісно ж, нерозумно вважати це чимось ганебним. Коли ваш брат зважився на таке…
— То був нещасливий випадок,— сказала стара.
— Ну, міс Літлпо, ви ж самі щойно визнали…
— То був нещасливий випадок,— повторила вона, замикаючись у собі.
— Ні,— сказав я,— він учинив самогубство, але його вини в тому немає. Його довели до цього.— Я уважно дивився на її обличчя.— Він віддав тій компанії багато років життя, а вони викинули його геть. Щоб звільнити місце для людини, яка зробила підлоту. Яка довела вашого брата до загибелі. Хіба це не правда? — Я підвівся й ступив до неї.— Хіба не правда?
Стара пильно поглянула на мене, а тоді враз заговорила:
— Правда! Той довів його, вбив його… того взяли на його місце, щоб підкупити, і брат знав про це… він сказав їм, що знає, але вони його викинули… сказали, що він нічого не доведе, і викинули геть…