— А він міг довести? — спитав я.
— Ну звісно, він же все знав. Знав геть усе про ту махінацію з вугіллям… давно знав, але й гадки не мав, що вони його отак… вони тоді були з ним по-доброму, хоча вже тоді надумали позбутись його… Але він пішов до губернатора й розповів…
— Що? — вигукнув я.— Що ви сказали? — І підступив ще ближче до неї.
— Пішов до губернатора і…
— До кого?
— До губернатора Стентона, але губернатор і слухати його не схотів, а просто…
Я схопив стару за лікоть.
— Слухайте,— мовив я,— ви кажете, ваш брат пішов до губернатора Стентона і розповів йому?
— Так, а губернатор Стентон не схотів його слухати… Не став слухати. Сказав, що він нічого не доведе, отож нема чого розслідувати, і він…
— Ви правду кажете? — запитав я і труснув її худу, мов тріска, руку.
— Правду, правду, богом присягаюся! — вигукнула стара, і я відчув, як вона тремтить.— І це вбило брата. Губернатор його вбив. І тоді він пішов до готелю, написав мені листа, усе як є написав і тієї ж таки ночі…
— А лист,— урвав її я,— де подівся той лист?
— …тієї ж таки ночі… перед самим світанком… але він цілу ніч чекав у своєму номері… а перед самим світанком…
— Лист! — вигукнув я.— Де він подівся?
Я знов труснув її, а вона й далі шепотіла:
— …перед самим світанком…— Та зрештою вивільнилась із трясовини цієї нав’язливої думки, поглянула на мене й відказала: — Він у мене.
Я пустив її лікоть, поклав на холодну старечу долоню банкноту й силоміць зігнув її пальці.
— Це сто доларів,— сказав я.— Дайте мені листа, і ви дістанете решту — всі три сотні!
— Ні,— мовила вона,— ні, ви хочете знищити листа. Бо в ньому сказано правду. Ви друг того…— Вона дивилася мені в обличчя, і її очі бігали, ніби намацуючи щось, як бігають тремтливі старечі пальці, намацуючи віко скриньки, щоб відчинити її. Та врешті облишила свої спроби й безпорадно спитала: — Ви ж його друг?
— Якби він побачив мене тут,— відповів я,— то навряд чи подумав би таке.
— То ви йому не друг?
— Ні,— сказав я.
Вона дивилася на мене недовірливо.
— Ні,— повторив я.— Я йому не друг. Дайте мені того листа. Якщо його колись і використають, то тільки проти нього. Присягаюся вам.
— Я боюся,— мовила стара, але я відчув, як її пальці під моєю долонею обережно мацають банкноту.
— Вам нема чого боятися страхувальної компанії. Все те було надто давно.
— А коли я пішла до губернатора…— почала стара.
— То й ви були в губернатора?!
— Після того як це сталося… вже після всього… я хотіла дозолити тому чоловікові… і я пішла до губернатора…
— Боже мій,— мовив я.
— …і попросила покарати його… за те, що він узяв хабара… за те, що вбив мого брата… Але губернатор сказав, що я не маю доказів, що той чоловік його друг, а я не маю доказів.
— А лист? Би показали йому листа?
— Так, й взяла його з собою.
— Ви показали листа губернаторові Стентону?
— Так… так… а він устав та й каже: «Міс Літлпо, ви посвідчили під присягою, що ніякого листа не отримали, отже, дали неправдиве свідчення, і якщо про цей лист хтось дізнається, вас притягнуть до суду».
— І що ж ви зробили? — спитав я.
Голова старої, сива, обтягнена жовтою шкірою,— де не було вже нічого, крім давніх спогадів,— легко й сухо, немов від подуву вітерцю, захиталася на тонкому стеблі шиї.
— Зробила…— луною озвалася вона.— Зробила… Я була бідна самотня жінка. Мій брат помер. Що я могла зробити?
— Ви зберегли того листа,— сказав я.
Вона кивнула головою.
— Діставайте його,— сказав я,— діставайте. Ніхто вас тепер не чіпатиме. Присягаюся вам.
І вона дістала. Довго копирсалася в купі пожовклих, просякнутих кислим духом папірців, старих стрічок, злежаного одягу в бляшаній скрині у кутку, а я, стоячи позаду, нетерпляче стежив за незграбним шпортанням її ревматичних пальців. Нарешті вона знайшла те, чого шукала.
Я вихопив конверт з її рук і витрусив із нього листа. Він був написаний на бланку готелю «Монкастелло» і датований 3 серпня 1915 року. В листі говорилося:
«Люба сестро!
Сьогодні я пішов до губернатора Стентона й розповів йому, як мене вигнали, мов собаку, з посади, де я працював багато років, бо треба було підмастити того Ірвіна, що не дав ходу позову проти ділків із «Сазерн бель ф’юел», і як він зайняв моє місце й отримує таку платню, яка мені й не снилася за всі довгі літа ревної праці. До того ж він тепер у них віце-президент. Вони обдурили мене, обвели круг пальця, а його зробили віце-президентом за те, що дав себе купити. Але губернатор Стентон не став мене слухати. Він спитав, які я маю докази, і я переповів йому те, що казав мені кілька місяців тому містер Сеттерфілд,— як замазали ту справу і як наша компанія має віддячити Ірвінові. Та тепер Сеттерфілд усе те заперечує. Дивиться мені в очі й твердить, що ніколи такого не казав. Отже, я не маю ніяких доказів, і губернатор Стентон не буде розслідувати цю історію.