Одначе Малюк Даффі не здавався.
Якось увечері, прийшовши до Особняка, я побачив Ласуна, що сидів у високому вишукано-простому холі з розгорнутою на колінах газетою, розібраним 0,38 у руці та бляшанкою рушничної олії на підлозі біля ніг; я спитав, де Хазяїн, подивився, як його губи тяжко силкуються вимовити слово й як бризкає з них слина, а тоді, зрозумівши з його кивка назад, що Хазяїн у бібліотеці, рушив туди й постукав у великі двері. Та тільки-но відчинив їх, як наразився просто на Хазяїнові очі, спрямовані на мене, наче дула десятизарядної двостволки, і прикипів до місця.
— Ось поглянь! — мовив він до мене, зводячись на широкій шкіряній канапі, де напівлежав перед тим.— Поглянь!
І рвучко повернувся, так що дула його двостволки вперлися в Малюка Даффі, який стояв перед ним на прикамінному килимку, і, здавалося, сало з нього витоплювалось просто на очах, куди швидше, ніж від вогню в каміні.
— Поглянь! — знову мовив до мене Хазяїн.— Цей мерзотник намагався мене обвести, накинути мені отого Гладуна Ларсона, щоб я його прийняв і вислухав. Припер його сюди аж із Дюбуавілла й думав, я зустріну їх страшенно чемно. Та дідька їм лисого, а не чемності! — Він знов обернувся до Малюка.— То як, був я чемний?
Малюк не міг видобути з себе й звуку.
— Був чи ні? Кажи, хай тобі чорт! — гримнув Хазяїн.
— Ні,— озвався Малюк, наче з дна глибокої криниці.
— А таки ні,— підтвердив Хазяїн.— Я й на поріг його не пустив.— Він кивнув на зачинені двері позад мене.— Сказав, як захочу його бачити, то сам пришлю по нього, а тепер хай забирається під три чорти. Але ти…— і він тицьнув пальцем на Малюка,— ти…
— Я думав…
— Ти думав мене обвести, хотів, щоб я купив його. А я не збираюсь його купувати. Я його розчавлю. І так уже накупив задосить сучих синів. Розчавиш такого, та й по всьому, а купиш — то ще гадай, чи надовго ти його купив. Ні, годі з мене, накупив уже донесхочу. Даремно я й тебе не розчавив. Але я гадав, що купую тебе назавжди. Що ти боятимешся мене.
— Та що ви, Хазяїне,— сказав Малюк.— Що ви, Хазяїне, це ж несправедливо, ви ж знаєте, як ми всі до вас… Та й взагалі… І не тому, що боїмося, а…
— А слід би боятися, ой слід,— мовив Хазяїн несподівано тихо й лагідно. Як ото мати над колискою дитини.
Одначе Малюка від тих слів ще дужче пройняв піт.
— Ну, а тепер забирайся! — звелів Хазяїн, уже цілком недвозначним тоном.
Я подивився на двері, що їх квапливо причинив за собою Малюк, і сказав:
— Отакий ти ласкавий до своїх виборців.
— Хай йому чорт,— мовив Хазяїн і повалився назад на шкіряну канапу, відсунувши вбік розкидані світлокопії.
Він потягся рукою до коміра, покрутив гудзика, а тоді нетерпляче рвонув його з м’ясом і смикнув донизу вузол краватки. Тоді покрутив з боку в бік своєю масивною головою, ніби комір душив його.— Хай йому чорт,— повторив він майже ображено,— невже він не може зрозуміти, що я не хочу, щоб він стромляв свого носа в це діло? — І знову відсунув від себе світлокопії.
— А чого ж ти сподівався? — спитав я.— Тут ідеться про шість мільйонів. Де ти бачив, щоб мухи не летіли до маслоробки, коли збивають масло?
— До цього масла хай не потикається.
— Він керується елементарною логікою. Як видно, Ларсон ладен продати Макмерфі. За підряд. Він тямущий будівельник. І він…
Хазяїн рвучко сів на канапі, пильно поглянув на мене й запитав:
— То й ти такої заспівав?
— Я тут ні до чого,— відповів я, знизавши плечима.— Про мене хоч сам будуй свою лікарню, голіруч. А я лише сказав, що з погляду Малюка його дії цілком логічні.
— Невже ти не розумієш? — запитав Хазяїн, вдивляючись мені в обличчя.— Хай тобі чорт, невже й ти не можеш зрозуміти?
— Я розумію те, що мені зрозуміло.
— Невже не можеш зрозуміти? — повторив Хазяїн, підхоплюючись з канапи.
І в ту ж мить, як він став на ноги й ледь помітно хитнувся, я збагнув, що він напідпитку. А він підступив до мене, схопив рукою вилогу мого піджака, легенько шарпнув мене і, втупившись мені в обличчя,— тепер, зблизька, я побачив, що очі його налиті кров’ю,— знову запитав: