— Невже й ти не можеш зрозуміти? Я будую найкращу в країні, найкращу в світі лікарню і не дам такій паскуді, як Малюк, лізти в це діло своїми брудними лапами. Я назву її лікарнею Віллі Старка, і вона стоятиме ще довго по тому, як я помру й піду в непам’ять, і ти помреш, і всі ті сучі сини помруть, і кожен, кому треба, зможе прийти туди, навіть не маючи й цента в кишені, і…
— …і проголосувати за тебе,— докинув я.
— Мене вже не буде на світі,— сказав він,— і тебе не буде, і мені начхати, проголосує він за мене чи ні, а він зможе прийти туди і…
— …і благословити твоє ім’я,— докінчив я.
— Під три чорти! — Хазяїн зібгав мою вилогу у великому кулаці й добряче труснув мене.— То ти насміхатися!.. Ану перестань шкіритись… перестань, а то…
— Слухай,— сказав я йому,— я до тих твоїх холуїв не належу, отож посміхаюсь, коли мені хочеться.
— Джеку… ах ти ж чорт, Джеку… та я ж не хотів… а ти стоїш і шкіришся. Хай тобі чорт, невже ти не розумієш? Невже не розумієш?..— І, далі тримаючи мене за вилогу, він присунув до мене своє велике обличчя й уп’явся очима мені в очі.— Ну, кажи! Невже ти не розумієш, що я не дозволю тим мерзотникам паскудити своє діло? Лікарню Віллі Старка! Невже не розумієш? А на чолі її я поставлю таку людину, що кращої годі й шукати. Будь певен! Кращих і не буває. Атож, сер, навіть у Нью-Йорку кажуть, що це саме той, кого мені треба. І ти, Джеку, ти…
— Що таке? — озвався я.
— Ти залучиш його.
Я вивільнив свою вилогу, розгладив її і повалився в крісло.
— Кого це «його»? — запитав я.
— Доктора Стентона,— відповів Хазяїн.— Доктора Адама Стентона.
Я мало не вискочив з крісла. На сорочку мені посипався попіл сигарети.
— І давно в тебе ці симптоми? — спитав я.— А рожеві слони тобі не ввижаються?
— Ти залучиш Стентона,— відповів він.
— У тебе галюцинації,— сказав я.
— Ти залучиш його,— суворо повторив Хазяїн.
— Хазяїне,— сказав я.— Адам мій давній приятель. Я знаю його, як рідного брата. Він ненавидить тебе з усіма тельбухами.
— А я й не прошу, щоб він мене любив. Я прошу його очолити мою лікарню. Любити мене нікому не обов’язково. Навіть тобі.
— Ми всі вас любимо,— мовив я, наслідуючи Малюка Даффі.— Ви ж знаєте, як ми всі до вас…
— Залучи його,— сказав Хазяїн.
Я встав, потягся, позіхнув і рушив до дверей.
— Піду вже,— мовив я.— Завтра, коли в тебе проясниться в голові, я послухаю, що ти мені скажеш.— І зачинив за собою двері.
Та й завтра, коли в голові у нього прояснилось, я почув те саме: «Залучи Стентона».
Отож я подався до тісної і занедбаної чернечої келії, де серед усього того безладу, навалених на крісла книжок та паперів, поряд з брудною чашкою із засохлою кавовою гущею, яку не прибрала кольорова служниця, глузливо вишкіряло зуби чудове фортепіано,— і друг мого дитинства зустрів мене так, наче він не був Знаменитістю, а я — Невдахою (обидва слова з великої літери), поклав руку мені на плече, назвав мене на ім’я і подивився на мене своїми чистими крижанисто-прозорими голубими очима, що були докором усьому непевному, брудному й безчесному і, як і сумління, ніколи не знали вагань. Зате усмішка, що обережно знімала твердий шов з його рота, зігрівала тебе несміливим теплом — таким, яке іноді з подивом відчуваєш на зимовому осонні десь наприкінці лютого. Своєю усмішкою він немовби вибачався за те, що він такий, який є, за те, як він дивиться на тебе і що бачить. Вона не так прощала всі провини тобі й цілому світу, як просила пробачення за його власну провину — за те, що він пильно дивиться в лице всьому перед собою, а заразом і тобі. Але всміхався він не часто. І до мене всміхнувся не тому, що я — це просто я, а тому, що я був його Друг Дитинства.
Друг Дитинства — це єдиний твій друг у житті, бо він не бачить тебе таким, який ти є. Він бачить своїм внутрішнім зором обличчя, якого давно вже не існує, він вимовляє ім’я чи прізвисько — Скіпка, Малий, Шкет, Рудь, Злюка, Джек, Дейв,— що належало колись тому неіснуючому обличчю, а тепер внаслідок якоїсь безглуздої, химерної плутанини у всесвіті приліпилося до цього неприємного й надокучливого незнайомця. Одначе він скоряється дурній всесвітній химері й називає цього нудного незнайомця ім’ям, що по праву належить хлоп’ячому обличчю і тим далеким літам, коли високий хлоп’ячий голос лунав над оповитим сутінками плесом, шепотів уночі біля багаття чи озивався вдень серед людної вулиці: «А ось послухай це: ”На кряжі Венлок ліс шумить. Зелена рунь хвилює схили…”»62. Друг Дитинства — то справжній твій друг, бо він тебе вже не бачить.