Вона стояла біля дверей і ще не почала нетерпляче постукувати ногою по синьому килиму, а спокійно озирала залу, поволі повертаючи з боку на бік гладеньке свіже обличчя під блакитним фетровим капелюшком. У дзеркалі я бачив, як зблискували голубінню її очі.
Потім вона помітила мою спину біля стойки й рушила до мене. Я не озирнувся і не перехопив її погляду в дзеркалі. Спинившись позад мене, вона покликала:
— Джеку.
Я не обернувся.
— Слейде,— мовив я,— ця незнайома жінка скрізь переслідує мене. Я думав, у вас тут пристойний заклад. То чи не могли б ви щось удіяти?
Слейд рвучко повернувся й поглянув на незнайому жінку, чиє обличчя враз пополотніло, а очі спалахнули, мов два дугові ліхтарі.
— Дамочко,— сказав Слейд,— слухайте, дамочко…
Та дамочка вже поборола миттєве заніміння, і до обличчя їй прилила кров.
— Джеку Берден! — мовила вона.— Якщо ти зараз же не…
— Вона знає, як вас звуть,— сказав Слейд.
Я обернувся й опинився віч-на-віч із дійсністю — вже не з давнім спомином із криги пам’яті, а з чимось розпашілим, люто-котячим, смертоносним, наелектризованим, ладним ось-ось вибухнути.
— Ну, скажу я вам! — вигукнув я.— Та це ж моя наречена! Познайомтеся, Слейде, це Анна Стентон. Ми збираємось одружитися.
— А-а-а,— мовив Слейд з обличчям безвиразним, мов брудна тарілка в раковині.— Радий по…
— Ми одружимося в дві тисячі п’ятдесятому році,— сказав я.— То буде бучне весілля у червні місяці, і…
— То буде смертовбивство у березні місяці,— озвалась Анна,— і в цю ж таки мить.— Кров уже відлила їй від щік, вона всміхнулась і подала руку Слейдові.
— Радий познайомитися,— промовив Слейд, і хоч обличчя його й далі лишалося незворушне, наче в дерев’яного індіанця перед тютюновою крамничкою, проте очі не обминули жодної деталі під жакетом.— Вип’єте чогось?
— Дякую,— відказала Анна й попросила мартіні.
Коли ми випили, вона сказала:
— Нам треба йти, Джеку.— Тоді ще раз подякувала Слейдові і повела мене в ніч, сповнену неонового світла, бензинового чаду, пахощів смаженої кави та гудків таксі.
— У тебе чудове почуття гумору,— зауважила Анна.
— Куди ми йдемо? — ухилився я од відповіді на її зауваження.
— Хлюст!
— Куди ми йдемо?
— І коли ти подорослішаєш?
— Куди ми йдемо?
Ми йшли навмання бічною вулицею повз обертові двері кафе та устричних барів, повз газетні кіоски та старих жінок, що продавали квіти. Я купив Анні гарденії і, подаючи їй букетик, сказав:
— Може, я й справді хлюст, але це тільки один із способів убивати час.
Ми пройшли ще півкварталу серед юрби, що, вируючи, вливалася й виливалася крізь обертові двері.
— Куди ми йдемо?
— Я б нікуди з тобою не пішла,— відказала вона,— але нам треба поговорити.
Ми саме поминали ще одну стару квіткарку. Отож я взяв другий букетик гарденій, заплатив сорок центів і тицьнув його Анні, сказавши:
— Якщо не будеш чемна, я завалю тебе цими бісовими квіточками.
— Ну гаразд,— мовила вона,— гаразд, я буду чемна та мила.— І сперлася мені на руку, пристосовуючись до моєї ходи й тримаючи квіти у вільній руці, а сумку під пахвою.
Отак у ногу, але мовчки ми пройшли ще півкварталу. Я дивився вниз, спостерігаючи, як мелькають її ноги,— раз-два, раз-два. Її чорні замшеві черевики, дуже строгі, схожі на чоловічі, твердо стукали підборами по тротуару, але черевики були маленькі, і тендітні кісточки заворожливо мигтіли — раз-два, раз-два.