Потім я запитав:
— Куди ми йдемо?
— Та просто гуляємо,— відказала Анна.— Я така неспокійна, що не можу всидіти на місці.
Ми йшли далі, в напрямі до річки.
— Я хотіла поговорити з тобою,— сказала вона.
— Ну то говори. Співай. Виливай душу.
— Не зараз,— спокійно мовила вона й звела на мене очі, і в світлі вуличного ліхтаря я побачив, що обличчя в неї дуже поважне, навіть стурбоване. Шкіра на ньому була ніби розгладжена й туго натягнена на бездоганної форми основу. У цьому обличчі не було нічого зайвого і завжди ледь помітно прозирало старанно стримуване й тамоване нервове напруження, загнане в гладеньку оболонку позірного спокою, мов полум’я лампи під скло. Та я бачив, що того вечора Анні було важче, ніж звичайно, тамувати напруження. Здавалося, ще трохи викрутити гніт — і скло трісне.
Я промовчав, і ми пройшли ще трохи далі. Тоді вона сказала:
— Потім. А поки що просто прогуляймося.
І ми прогулювалися. Вулиці з барами, більярдними та ресторанами, де за обертовими дверима гриміла чи скімлила музика, вже лишилися позаду. Тепер ми йшли брудною темною вуличкою, де попід стінами будинків гасали двоє хлопчаків, час від часу уривчасто й глухо погукуючи, мов болотяні птахи. Усі вікна в тих будинках були закриті віконницями, лише подекуди крізь них пробивався тонесенький промінчик світла чи ледь чутний звук голосів. Ближче до літа, коли потеплішає, тут вечорами сидітимуть на ганках люди й перемовлятимуться між собою, а якщо ти чоловік і йдеш самотою, там чи там котрась жінка невимушено кине: «Гей, любчику, хочеш?..» Бо то вже район кубел розпусти і деякі з тих будинків — саме такі кубла. Одначе тепер, напровесні, та ще пізно ввечері, всяке життя, хоч яке воно є в тих будинках — добре чи погане,— ще заховане глибоко в темних шкаралупах із мокрої крихкої цегли чи потрісканого дерева. А от десь через місяць, на початку квітня, коли ген за містом водяні гіацинти заполонять кожний дюйм чорної води в протоках, притоках, затоках і затонах своїм буйним, грубим, м’ясистим задушливим цвітом усіх відтінків від ніжно-лілуватого до соромітно-бурякового; і свіжі, зворушливі, мов дівочі сни, ясно-зелені пагінці на старих кипарисах розвинуться у звичайне собі віття; і з мочарів через шосе посунуть лискучі, слизькі, кольору болотяного мулу мокасинові змії завтовшки з руку, і твоє переднє колесо, наїхавши на одну з них, підскочить, шваркне й з глухим бамкотом торохне її об спід крила; і над мочарами закипить мошва, день і ніч коливаючи повітря своїм дзижчанням, схожим на шум електричного вентилятора; і як їхатимеш поночі, то десь на мочарах пугукатимуть і плакатимуть сови, і в тих звуках учуватимуться любов, і смерть, і прокляття, а котрась одна вирине із чорної пітьми в пучок світла твоїх фар, наразиться на радіатор і вибухне, мов розпорота пір’яна подушка; і навколишні поля потопатимуть у буйній траві — шорсткій чи липкій і соковитій,— що її худоба їсть і їсть, але ніколи не набирає тіла, бо та трава росте з чорнозему, і, хоч би як глибоко сягало її коріння, хай і до самісіньких глибин, там буде все той самий чорний масний злежалий грунт і ні одного камінця, щоб дати траві кальцію,— то от, десь через місяць, на початку квітня, коли поза містом діятимуться всі ті речі, на цій вулиці, якою йшли тепер Анна Стентон і я, одного вечора розколються шкаралупи старих будинків і вихлюпнуть назовні усе замкнуте в них життя.
Та поки що ця вулиця була безлюдна й темна, лише в кінці кварталу виднівся похилений ліхтар, у світлі якого між будинків із зачиненими віконницями маслянисто блищала бруківка, і все те скидалося на театральну декорацію. Здавалося, зараз недбалою ходою вийде героїня, обіпреться на ліхтарний стовп і запалить сигарету. Але вона не вийшла, і ми з Анною Стентон і далі простували серед тих декорацій, що не здавалися картонними лише тоді, коли ти доторкався рукою до гладенької вогкої цегли чи до шерехатого тиньку. Простували мовчки. Чи не тому, що в такій з біса екзотичній, схожій на театральну декорацію місцині кожне вимовлене слово прозвучало б так, наче його придумав якийсь патлатий вихлястий молодик, що мешкав в одному з тих картонних будинків, десь під самим дахом (і з вікном на глухе подвір’я — атож, чорт забирай, саме на подвір’я) і написав п’єсу для Маленького Театру, на початку якої героїня недбало йде ледь освітленою вулицею між картонними будинками і, спершись на похилений ліхтарний стовп, запалює сигарету. Одначе Анна Стентон не була тією героїнею, тож вона не спинилася біля ліхтарного стовпа й не промовила ані слова, і ми пішли далі.
Ми йшли далі, аж поки вийшли до річки, де стояли склади, а від берега у воду, наче пальці, витикалися доки. Їх залізні дахи тьмяно блищали у світлі вуличних ліхтарів. Над громаддям доків плавав і клубочився густий туман, а в просвітах то там, то там видно було оксамитово-чорну гладеньку непорушну воду, що тьмяно відсвічувала, мов залізо дахів, чи лисніла, наче мокре прилизане хутро морського котика. За доками ледь бовваніли проти темного неба куці щогли вантажних суден. Десь нижче за водою жалісно озивався гудок. Ми йшли повз доки й дивилися на річку, чорну поверхню якої встеляв клоччастий, мов вата, туман. Він слався над самою водою, і, коли ти дивився поверх нього, здавалося, ніби стоїш уночі на горі і під тобою на багато миль попереду залягають хмари. На протилежному березі світилося кілька вогників.