Ми порівнялися з причалом, де літніми надвечір’ями я не раз бачив, як екскурсійні пароплави забирали на борт пасажирів, що вирушали на прогулянку по річці при світлі місяця,— збуджену, галасливу, обтяжену малечею, налиту лимонадом і віскі, мокру від поту юрбу. Та тепер там не було великого колісного пароплава, білого, як весільний торт, химерного й неправдоподібного зі своїми червоними та позолоченими прикрасами, не чулося ні свистків, ні механічного піаніно, що вигравало «Діксі». Скрізь було тихо, як у домовині, й безлюдно, як у пустелі Гобі безмісячної ночі. Ми пройшли в кінець причалу, сперлись на поруччя і стали дивитися на річку.
— Ну? — мовив я.
Анна мовчала.
— Ну?— повторив я.— Здається, ти хотіла поговорити.
— Про Адама,— сказала вона.
— А що там з Адамом? — спокійно запитав я.
— Ти ж знаєш… чудово знаєш… ти ж був у нього…
— Слухай,— сказав я, відчуваючи, як шугає мені в голову кров і як гострішає мій голос,— я справді був у нього й запропонував йому роботу. Він дорослий чоловік, і якщо це йому не до душі, хай відмовиться. Отож нема чого звинувачувати мене і…
— Я тебе не звинувачую,— заперечила Анна.
— То й не треба нападатися на мене,— сказав я.— Якщо Адам не може зважитись, не може сам дати собі раду, я в цьому не винен.
— Та я й не звинувачую тебе, Джеку. Ти став такий дражливий, Джеку, слова тобі не скажи.
Вона поклала долоню на мою руку, що лежала на поруччі, легенько поплескала по ній, і я відчув, як тиск у мені впав на кілька атмосфер.
— Якщо він не може сам дати собі раду, то ти…— знову почав я.
Та вона швидко й різко урвала мене:
— Не може. У тім-то й річ.
— Та послухай, я ж тільки переказав йому пропозицію.
Її рука, покладена на мою, щоб заспокоїти мене й знизити тиск пари, раптом стислась, і нігті з біса боляче вп’ялися мені в тіло. Я аж сахнувся, та, навіть сахнувшись, почув, як Анна тихо й напружено, майже пошепки, сказала:
— Ти можеш умовити його прийняти цю пропозицію.
— Він дорослий чоловік і…— почав був я.
Але вона знов урвала мене:
— Ти повинен його умовити… повинен!
— Якого біса…— мовив я.
— Ти повинен,— повторила вона тим самим напруженим голосом.
Я був певен, що з-під її пальців на моїй руці вже виступила кров.
— Хіба ж не ти щойно вичитувала мені за те, що я тільки переказав йому цю пропозицію,— дорікнув їй я,— а тепер я повинен умовляти його прийняти її.
— Я хочу, щоб він прийняв її,— сказала Анна, і рука її розтислася.
— Побий мене бог, коли я щось розумію,— зауважив я, звертаючись до чорного міжзоряного простору, і втупив погляд у її обличчя. Було темно, і я бачив тільки, яке воно неприродно біле, аж крейдяне, і як блищать у темряві її очі, але зрозумів, що вона говорить цілком серйозно.— То ти хочеш, щоб він погодився? — повільно запитав я.— Ти, дочка губернатора Стентона й сестра Адама Стентона, хочеш, щоб він погодився на це?
— Повинен погодитись,— відказала вона, і я побачив, як її тендітні руки в рукавичках учепилися в поруччя, і мені стало жаль те поруччя. Вона дивилася на клубчастий килим туману над річкою, мов з гори на хмари, що оповили темний світ унизу.
— Чому? — спитав я.
— Я пішла до нього,— сказала вона, не відводячи погляду від річки,— поговорити про це. Коли я йшла, то ще не була певна, що йому слід погодитись. Тоді ще не була, та коли побачила його, впевнилася.
Щось у її словах непокоїло мене, як ото шум за сценою, чи порошинка в оці, чи сверблячка, коли в тебе зайняті руки й не можна почухатись. Я слухав, що вона каже, але причина була не в самих її словах. У чомусь іншому. Та я не міг збагнути, в чому. Тож облишив тим часом цю думку й слухав далі, що каже Анна.
— Зрозуміла, тільки-но побачила його,— провадила вона,— умить зрозуміла.— Знаєш, Джеку, він був такий знервований… просто ненормальний якийсь… а я ж тільки спитала його. Наче відгородився від усього… від усіх… Навіть від мене. Ну, не те щоб відгородився, але немає вже між нами того, що раніш.