Його м’ясисте, з чорною щетиною обличчя звернулося до мене.
— Ось я проведу вас додому,— погрозив він.— У поліційному фургоні. Як не будете належно поводитись.
Він просто патякав. Я розумів, що то пусте патякання, аби лиш почути свій голос, бо година була вже пізня і він осовів і знудився знічев’я. Я це розумів і мав би шанобливо сказати, що поводитимусь належно, чи, може, засміятися й навіть підморгнути: мовляв, ну що ви, капітане, я й сам її доведу куди треба. Та я не зробив ні того, ні того. Я був збуджений і мусив підтримувати Анну, що хиталась у мене під рукою, уривчасто й шумно дихаючи, а тут іще його клята гладка щетиниста пика перед очима. Отож я сказав:
— Чорта лисого ти проведеш.
Очі його полізли на лоба, обличчя набігло темною кров’ю, і, крутячи в руці свого кийка, він швидко підступив майже впритул до нас.
— Не чорта лисого, а вас обох, і оце зараз же, бог мені свідок! — сказав він, а тоді додав: — Ану рушай.— І, тицьнувши мене кийком, повторив: — Ану рушай.
Він штовхав мене в кінець причалу, де, напевне, був постовий телефон.
Я ступив два чи три кроки, відчуваючи кінець кийка в себе на попереку й тягнучи Анну, що не озивалась ані словом. Потім схаменувся.
— Чуєш, ти, коли не хочеш завтра вранці вилетіти з поліції, то послухай, що я тобі скажу.
— Ось я тобі послухаю! — відказав він і вже добре двигнув мене кийком у нирку.
— Якби не дама,— сказав я,— я б не став тебе спиняти: копай собі яму. Згоден навіть прокататися до відділка. Та я раджу тобі добре подумати.
— Добре подумати! — перекривив він, плюнув убік і знову двигнув мене.
— Зараз я засуну руку в кишеню,— мовив я,— але там не пістолет, а тільки гаман, і тоді я щось тобі покажу. Ти чув коли про Віллі Старка?
— Аякже,— відповів він. І двигнув мене кийком.
— А про Джека Бердена чув? — спитав я.— Про газетяра, що ніби секретар у Віллі?
Він якусь мить думав, і далі штовхаючи мене.
— Чув,— буркнув нарешті.
— То, може, тобі цікаво буде побачити мою візитну картку,— сказав я і сягнув рукою по гамана.
— Ану не рипатися,— звелів він і спинив кийком мою руку.— Я сам дістану.
Він витяг з моєї кишені гамана й уже намірився розкрити його. Із принципу.
— Тільки розкрий,— сказав я,— і тоді вже вилетиш однаково, хоч викликай фургон, хоч ні. Дай сюди.
Поліцай віддав мені гамана. Я дістав звідти картку й тицьнув йому в руки. Він став роздивлятись її у тьмяному світлі ліхтарів.
— От біс,— просичав він, так наче вийшло повітря з дитячої кульки,— де ж мені було знати, що ви звідти?
— Іншим разом спершу дізнайся,— відказав я,— а тоді вже пустуй. Ану виклич мені таксі.
— Слухаюсь, сер,— мовив він, ненавидячи мене своїми поросячими очицями на брезклому обличчі.— Слухаюсь.— І пішов до постового телефону.
Раптом Анна випручалась, і я подумав, що вона хоче втекти. Отож знову схопив її.
— Ого, який ти чудовий…— заговорила вона хрипким шепотом.— Такий чудовий, що куди… просто неперевершений… Угамовуєш грубіянів… розправляєшся з поліцаями… просто чудо…
Я стояв і тримав її, не дослухаючись до її слів, тільки відчуваючи в собі якийсь тягар, холодний камінь.
— …ти такий чудовий… і чистий… і все таке чудове й чисте…
Я не озивався.
— …такий уже ти чудовий… і чистий, і дужий… справжній герой…
— Пробач, я повівся, як сучий син,— мовив я.
— Не доберу, про що саме ти кажеш,— глузливо-лагідно прошепотіла вона, так злісно наголосивши оте «саме», що воно ввігналося мені в бік, мов бандерилья. А тоді рвучко відвернулася й більш і оком на мене не повела, і лікоть, що його я стискав, так само міг належати й манекенові у вітрині, і отой тягар у мене в шлунку був наче вкритий слизом камінь на дні глибокого колодязя, і поросячі очиці на брезклому, вкритому чорною щетиною обличчі вернулися й ненавиділи мене в глухій, повній туману ночі, і десь на річці жалісно скимлів гудок; а в таксі Анна Стентон забилася в куток якнайдалі від мене й сиділа дуже рівно, і по її білому обличчю раз у раз перебігало світло вуличних ліхтарів. Вона не озивалася до мене. Аж поки ми виїхали на вулицю з трамвайною колією. Тоді вона сказала:
— Вийдеш тут. Сядеш на трамвай. Я не хочу, щоб ти віз мене додому.
І я вийшов.
Шостого вечора по тому я почув голос Анни Стентон у телефонній трубці. Він промовив:
— Оті, як їх… оті папери, про які ти казав… надішли їх мені.
Я відповів:
— Я сам їх принесу.
Голос сказав:
— Ні. Надішли.
Я сказав:
— Гаразд. З одного документа в мене є зайва фотокопія. Завтра я зроблю копію з другого і надішлю обидві разом.
Голос сказав:
— Фотокопії… Отже, ти не довіряєш мені.
Я сказав:
— Завтра надішлю їх.